У сонливий ранок у невеличкому будиночку на околиці Львова панувала звична тиша, яку так полюбляв Ярослав. М’яке світло пробивалося крізь штори, з кухні долітав аромат свіжо звареної кави, і в нього нарешті знайшлася рідкісна хвилина, щоб посидіти з книжкою. Але сьогодні спокій порушували дивні звуки — незграбне шаркання, плюскіт і приглушене дитяче «трясця», наче хтось підслухав це слово в дорослих.
Ярослав виглянув у коридор і завмер. Там був його онук, Богданко.
Маленький, з розкуйовдженою чуприкою, у піжамі із зображенням козаків, він із серйозним виглядом намагався пройти коридором… у старих шкіряних черевиках, які самотньо стояли біля дверей. Черевиках, які Богданко називав «татовими». Хоч тата, Тараса, вже давно не було поруч — він поїхав у тривалу відрядження на півроку, залишивши родину в очікуванні.
— Богданку, що ти робиш? — тихо запитав Ярослав, боячись злякати цей тендітний момент.
Хлопчик не обернувся, уважно дивлячись на свої ноги.
— Хочу спробувати бути дорослим, — відповів він, роблячи обережний крок. Один черевик зсунувся, Богданко незадоволено хмикнув, нахилився, поправив його.
Ярослав присів на лавку біля стіни, відчуваючи, як серце стискається від ніжності. Він знав: зараз не можна втручатися. Іноді дітям треба дозволити приміряти щось чуже, аби зрозуміти себе.
— Думаєш, дорослим легко? — запитав він після паузи, намагаючись не порушити зосередженість онука.
Богданко кивнув, не відводячи очей від черевиків.
— Ну, ви з татом усе знаєте. І вам ніхто не говорить, що робити.
Ярослав мимоволі посміхнувся, але в цій усмішці була гіркота. Він згадав, як сам у дитинстві надів батькові чоботи — важкі, величезні, з потертою шкірою. Тоді йому здавалося, що, надівши їх, він одразу стане сильнішим, вищим, майже невразливим. Але через пару кроків зрозумів, як незручно: пальці болталися, п’ята ковзала, кожен крок був боротьбою.
— А знаєш, — почав Ярослав, — у цих черевиках твій тато пішов на свою першу роботу. Вони старі, але він їх зберігав. Казав, що з них почалося його доросле життя.
Богданко завмер, дивлячись на черевики. Його очі, такі серйозні для семирічного хлопчика, блищали від цікавості й чогось ще — наче він намагався вловити в цих потертих шкіряних «велетнях» сліди батькової долі.
— Все одно хочу в них пройти, — уперто сказав він. — Щоб теж почати.
— Тільки ненадовго, — м’яко відповів Ярослав. — А потім повертайся у свої капці. Встигнеш ще стати дорослим.
Богданко кивнув і, хитаючись, зробив ще пару кроків. Його обличчя було напруженим, кожен крок — як маленький подвиг. У його рухах просвічувала рішучість, ніби він ішов не коридором, а невидимим мостом у майбутнє.
Ярослав дивився на онука, і в грудях розливалося тепле, глибоке почуття. Бути дорослим — це не про черевики, не про строгий костюм і не про те, щоб знати відповіді на всі запитання. Це про те, як прокидатися вранці, навіть якщо всередині кричить залишитися в ліжку. Про те, як пробачати, навіть коли ніхто не просить. Про те, як захищати тих, кого любиш, навіть якщо серце стискається від страху.
Але все починається саме з цього — з маленького хлопчика, який надіває величезні батькові черевики та робить перший, незграбний крок у світ, що поки що занадто великий для нього.
