Батько згадав про мене… лише коли почув про бабусину спадщину
Моє життя ніколи не було легким, але найбільшим ударом стало не дитинство без батьків, а повернення людини, яку я колись називала татом — після п’ятнадцяти років повної мовчанки. І прийшов він не з квітами, не з вибаченнями. А з вимогою: «Поділи спадок».
Мої батьки розлучилися, коли мені виповнилося чотири. Мама швидко потонула в горілці, суд забрав у неї права, а батько, не знайшовши в собі сили бути справжнім батьком, відвіз мене до своєї матері в глухе село під Черніговом. Сам він жив у місті та з’являвся рідко — раз на півроку, якщо не рідше.
Я пішла до сільської школи, навчилася копати грядки, шити на старій машинці, ловити рибу, заготовляти вінки, варити варення. Життя з бабусею було простим, але щирим. У третьому класі батько приїхав з незнайомою жінкою. Мене вигнали на вулицю. Повернулася — у хаті лише бабуся, сидить у кріслі, очі мутні.
— Де тато? — запитала я.
— Більше не приїде, Оленко, — лише й промовила вона.
Так воно й сталося. Завів нову сім’ю, забув про доньку. Ми з бабусею жили удвох. Я не сумувала — у мене була вона. Мудра, тиха, сувора та добра. Вона стала для мене всім: і матір’ю, і батьком, і подругою.
Коли я закінчила дев’ятий клас, тітка Ганна, сільська кравчиня, сказала:
— У тебе руки золоті. Вступай до училища, не марнуй талант на городі.
Я послухалася. Поїхала до міста. Вчилася, підробляла, не згинула. Батько жив буквально за три зупинки від мого гуртожитку — але за чотири роки жодного разу не поцікавився, чи жива я. Я теж не шукала.
Після училища влаштувалася в ательє, вийшла заміж за Сергія. Ми знімали крихітну квартиру, але що п’ятницю їздили в село до бабуси. Вона обожнювала Сергія. Раділа, коли дійшла звістка, що я вагітна. Тільки онука свого вона так і не дочекалася…
Коли бабуся померла, світ спорожнів. Потім прийшов нотаріус і повідомив: хата, земля, заощадження — усе заповідано мені. Я ридала над цим листом. Не через гроші — через пам’ять.
Батько на похорон не приїхав. Ні дзвінка, ні слова. Про смерть матері він дізнався через півроку. Як і про заповіт. І тоді — вперше за п’ятнадцять років — постукав у мої двері.
Я не відразу впізнала цього зів’ялого чоловіка. Він не став довго ходити навчаОчі його були жадними, а руки — пустими, і в той момент я зрозуміла: нічого, крім грошей, він ніколи не хотів.
