**Щоденниковий запис.**
Батько пішов, коли дізнався про мамину пригоду з колегою. У домі розгорівся жахливий скандал.
Що ти хочеш? Я завжди сама! Ти вечно на роботі, вдень і вночі. Я жінка, мені потрібна увага!
А що скажеш, коли цього уважного Ромашка посаджу? Підкину йому щось і закрию, так? холодно спитав батько. Він був офіцером поліції.
Не посмієш! Не посмієш! Ти сам усе зруйнував.
Мама впала на диван і розридалася. Батько зібрав свої речі й рушив до дверей. Я стояв на порозі, готовий кинутися під ноги, щоб його зупинити. Яка дурість! Завжди були зразковою родиною. Мама й тато ніколи не сварилися, жартували одними жартами та сміялися разом. Так, батько багато працював, приходив виснажений, мріючи лише про сон. Але моменти, коли ми були разом, казали: усе добре. Як мамі могло таке спасти на думку? І чи пробачить батько?
Богдане, не йди, благала мати, заламуючи руки. Прости мене! Віть, чого стоїш і слухаєш?
Але я не рухався. У дванадцять років вірив, що можу врятувати те, що вважав щасливою родиною.
Віть, дай пройти, промовив батько суворо. Так він говорив лише на службі. Ніколи вдома.
Не йди! прошепотів я.
Пропусти!
Тату а я?
Він відштовхнув мене, немов порожній стілець, і вийшов. Мені здалося, що поспішав, щоб не вчинити щось страшне. Не лише не вдарити маму у нього був службовий пістолет. В його очах горіла така лють, що тепер я розумію: він вчинив правильно. Того дня він став для мене людиною, що відштовхнула мене, як зайву річ. А мама тією, що створила цей жах.
Ромашко, звісно, виявився нікчемою й кинув матір одразу після батька. Вона лишилася сама в страшній ситуації: чоловік пішов, коханець зник, син звинувачує.
А я став блукати вночі, потрапив у погане товариство. Спочатку дрібні крадіжки, потім сміливіше. Нас схопили під час пограбування хлопця не встигли забрати все. У нього була охорона, і нас із Сашком затримали. Батько, який тепер очолював кримінальний відділок, прийшов до відділення. Прізвище наше рідкісне: Котик, а не Богданович, а Гнатович. Хтось знав батька й подзвонив йому.
Виходь, сухо сказав він.
Пішов до біса! прошипів я.
Він витягнув мене із камери.
А Сашко? вигукнув я, вириваючись.
Він затягнув мене до кабінету й здолав двома ляпасами. Обличчя в крові, ненависть у серці.
Скільки тобі років?
Що?
Чи пʼятнадцять?
Мені це видалося абсурдом.
Вітаю! Не знаєш, скільки років власному синові!
Бо ти не мій! вигукнув він. Я взяв Галю вагітною. Думав, буде доброю дружиною. А вона лишилася і він сказав грубе слово.
То хто мій батько? запитав я, приголомшений.
Він дав серветку й воду. Витершись, я побачив, як Богдан сів навпроти.
Шкодую, що вдарив. Але й ти мене розчарував. Думаєш, у мене немає своїх проблем?
То йди та розвʼяжи їх.
Віть на папері ти мій. І аліменти плачу. Але якщо продовжуватимеш так відмовлюся від тебе.
А зараз?
Що «зараз»?
Мене посадять?
Він похитав головою.
А Сашко?
В Сашка є батько. У них гроші, викрутиться. Думай про своє життя. Це що, тюрма рай? Це пекло!
Я не хотів до вʼязниці. Проте моє життя було сповнене болю кожен погляд на матір ранив. Тому я розважався, як міг. Розповів це Богдану.
Отже, вибір за тобою. Або починаєш жити нормально вчишся, будуєш майбутнє. Або йдеш шляхом, що закінчується погано. Не хочеш до тюрми? Змінюйся. Ти вільний.
Я рушив до дверей. Його голос спинив:
І не звинувачуй матір. У розлученні завжди винні обоє. Те, що я сказав про неї було у гніві. Забудь.
Богдане тату, ви любите один одного! Може, помиритеся? без надії спитав я.
Забудь і це, сину.
Хлопці з банди не давали мені спокою. Отримав кілька побоїв, ходив у синцях. Але вирвався. Сашко отримав умовний термін, а я зробив вибір.
Пробачив матір. Намагався. Хотів дізнатися, хто мій справжній батько, але не питав. Не було часу у школі стільки боргів, що ледве виправив.
Закінчив поліцейську академію. І тепер, стоячи в кабінеті батька, відчуваючи його гордість, я усвідомив: урешті життя знову нас зблизило.
**Урок: навіть найглибші рани можуть загоїтися, якщо знайдеться хтось, хто дасть шанс.**
