У столиці України, Києві, жила собі жінка на ім’я Оксана. Вона поверталася з роботи, міцно тримаючи пакет із продуктами, та піднімалася по сходах свого старого будинку. Крок за кроком, нараховуючи сходинки, як колись робила з сином. Юрко теж любив рахувати, спочатку повторював за нею, а потім сам легко вправлявся. «Як швидко він виріс… Господи, тільки б повернувся, тільки б живий був…» — прошепотіла вона, немов молитву.
Нагорі хлопнули двері, і по сходах затріпався легкий крок. Оксана відступила вбік, пропускаючи сусідську доньку.
— Добрий вечір, — весело привіталася чотирнадцятирічна Марічка.
— Мар’яно, стій! Шапку забула! — гукнула їй зверху мати.
Дівчинка неохоче повернулася.
— Та тепло ж… Надоїла вже з цією шапкою, — буркнула вона.
Мати зійшла вниз, сунула їй у руки в’язану шапочку.
— Увечері похолоднішає. З гуртка — і додому, чуєш?
— Гаразд. — Дівчина схопила шапку і побігла далі.
— Не «гаразд», а одягай! — голосно додала мати.
— Добрий вечір, Оксано. Із роботи? Ось моя шибениця — то без шапки, то пізно приходить, а потім сопли по підборіддю, — зітхнула сусідка.
Вони піднімалися разом. Оксана знову почала рахувати сходинки, але сусідка перебила її.
— Як син? Дзвонить?
— Ні… — відповіла жінка.
— Так і є. Вирощуєш дітей, а потім вони виростають — і лишають нас із цими думками. За сина страшно, а за дочку ще страшніше. Піде гуляти — і сиди, гадай, де вона й з ким. А у неї лише танці на думці.
Оксана зупинилася біля своїх дверей. Поки діставала ключі, сусідка вже сховалася у своїй хаті. Увійшовши, вона кинула звичний погляд на вішалку. Щодня їй кортіло побачити там ще один пальто. Але на гачку висіла лише її легка куртка.
Поставила пакет на комод, роздягалася. Раніше Юрко вибігав зустрічати, одразу розповідаючи новини.
— Почекай, дай розібратися, — втомлено просила вона. — Пакет важкий, не чіпай.
Згодом він підріс — і вже вона кликала його, просила віднести продукти на кухню, питала, як у школі.
— Усе добре, — махав рукою Юрко й ішов до своєї кімнати.
Потім закінчив школу, вступив до університету. Тепер, повертаючись, Оксана рідко бачила його вдома. Він уже не ділився з нею своїми справами.
«Може, завести кота? Буде стрічати, не так самотньо…» — подумала вона, але відразу забула про це. Поїла швиденько й сіла перед телевізором.
Дивилася на чоловіків у формі, всі обличчя напівприховані, погляди однакові — стомлені, але повні надії. Може, десь там її син? Вона вірила, що впізнає його одразу…
Чотири місяці тому
— Юрко, ти вдома? — гукнула вона, заходячи.
— Дома. — Він неспішно вийшов із кімнати.
— Чого так рано? — Оксана пройшла на кухню, син пішов за нею. — Голодний?
Розкладаючи продукти, вона помітила його задумливий вигляд.
— Що сталося? — завмерла з пачкою сиру в руках.
— Сідай. — Він показав на стілець.
Серце Оксани стиснулося.
— Ти мене лякаєш… Давай вже, що там?
— Мам, я йду на війну.
Вона мов спіткнулася:
— Як? Так одразу? Ти ж не служив…
— Спочатку буде навчання.
— Ні! — заперечила вона. — Ти щойно закінчив університет, знайшов гарну роботу… А як же я? Ти подумав про мене? У мене більше нікого нема… Чому?
— Тому що там війна, мам. Я не можу сидіти осторонь. Я здоровий, сильний, моя освіта потрібна там.
— Ти не чоловік, ти ще хлопчина. Тобі лише двадцять три…
Але впіймала його твердий погляд і замовкла. Сльози набігли на очі.
— Коли? — прошепотіла вона.
— Завтра. Мам, я не можу так…
Вона кинулася до нього, обіймаючи.
— Не пущу…
— Я вже вирішив.
Потім вони довго говорили. Юрко нагадав їй розмову з дитинства:
— Ти казала, що мій батько був військовим, героєм.
Так, вона брехала. Що могла сказати? Що закохалася в студента, а коли сказала про вагітність, він злякався й пішов? Що він ніколи не бачив сина? Не могла ж так сказати малому. Тому й вигадала історію про героя.
Хто ж знав, що через багато років ця брехня стане для Юрка приводом йти на війну?
Тієї ночі він запитав:
— Це правда? Про батька?
Вона завмерла. Тепер уже не могла зізнатися.
— Так, — відповіла. — Ти можеш пишатися ним.
Він ніби полегшено зітхнув.
Потім були місяці очікування. Одного разу він подзвонив, сказав, що все добре і скоро повернеться. Вона готувалася до його приїзду, але коли відчинила двері — ледве впізнала сина. Він змінився,
