**Батько на годину**
Вперше я помітив хлопчика біля вітрини з хлібом у невеличкому крамчику на околиці Чернігова. Він стояв, не дивлячись на батони чи булки, а ніби вдивлявся крізь полиці, немов чекав, що звідти з’явиться хтось важливий. Той, кого давно нема. А може, його й взагалі ніколи не було. Сам хлопчина — худий, у потертому пуховику з розірваним рукавом. На ногах — черевики, з яких визирали сірі шкарпетки. Шапка з’їхала набік, рукавички розтягнуті, ніби їх носило не одне покоління. Щоки червоні від холоду, губи обвітрені.
Погляд — не дитячий. Не благальний, не прохльоний. А такий, яким дивляться дорослі, які бачили занадто багато — прямий, важкий, з якоюсь сторожкістю. Наче він давно все зрозумів і тепер просто спостерігає, без зайвих надій.
Я взяв батон і пройшов повз. Але через кілька кроків все ж обернувся. Хлопчик не рушився. Стояв, ніби вріс у підлогу, ніби вірив: якщо не йти, то хтось таки прийде. Щось зміниться.
Він нагадував когось. Лише пізніше я зрозумів — хлопця з притулку, де колись був волонтером. Той теж дивився так — наче душа мовчить, не просячи й не вірячи.
Через десять хвилин ми зустрілися біля каси. Хлопчик стояв із двома цукерками, без пакета, без кошика. Продавщиця щось сказала — мабуть, грошей не вистачало. Він не став сперечатися, мовчки поклав одну цукерку назад і розрахувався за іншу. Все — спокійно, чітко, дорослим рухом. Ніби знав: не можна мати все одразу. Звик вибирати між потрібним і можливим.
Тоді я крокнув наперед.
— Послухай, давай я тобі щось куплю. Хліб, йогурт, може, молока? Не бійся. Я без підступу.
Хлопчик подивився прямо, спокійно. Погляд дорослого, який втомився від обманів.
— А навіщо? — запитав він.
Без краплі недовір’я. Просто констатація: нічого просто так не буває.
Я завагався. Не тому що не знав відповіді. А тому що знав — усе надто складно.
— Просто так. Бо можу. Бо… колись і мені хтось допоміг.
Хлопчик помовчав. Потім повільно кивнув:
— Добре. Тоді можна картоплі. Вареної. І сосиску. Одну. Без гірчиці. Вона на дорослий смак.
Після каси ми вийшли на вулицю. Я передав йому пакет, намагаючись, щоб рух виглядав непримушено.
— Ти де живеш?
— Недалеко. Тільки додому поки не хочу. Мама спить. Втомлюється. Іноді спить довго. А мені краще на лавці. Там видно людей. Там тихіше.
Ми сіли на холодну лавку біля зупинки. Хлопчик їв повільно. Обережно тримав сосиску обома руками. Відкушував по трохи, ретельно пережовував, ніби не хотів, щоб їжа закінчилася занадто швидко. Він їв не як дитина — як дорослий, який вміє вдячність тримати в собі.
— Мене Денис звати. А вас?
— Ярослав.
— А ви могли б… ну, просто побути татом на годину? Без назавжди. Без обіцянок. Просто посидіти, ніби все гаразд. Ніби в мене… є хтось.
Я кивнув. Всередині щось стиснулося. Не чекав такого, але й не міг відмовити.
— Можу.
— Тоді скажіть, щоб я шапку надів. І пожуряйте за школу. Бо мама так робила. Коли не спала.
Я посміхнувся, трохи напружено. А потім — щиро.
— Денисе, а де шапка? Зовсім захворіти хочеш? А чому куртка не застібнута? А як у школі?
— Математика — трійка. Але поведінка — п’ять. Я допомагав бабусі перейти дорогу. Упустив її торбинку, але потім усе зібрав. Вона сказала, що головне — старатися.
— Молодець. Але шапку — надівай. Ти у себе один. Себе треба берегти.
Денис усміхнувся. Спокійно. По-дорослому. Доев сосиску, акуратно витер руки серветкою і кинув її в смітник. Потім подивився на мене.
— Дякую. Ви — не як інші. Не жалієте, не даєте порад. Просто… ніби все нормально.
— А якщо я завтра знову тут буду — прийдеш?
— Не знаю. Може, у мами буде важкий день. А може, прийду. Ви мені запам’яталися. У вас очі не брешуть.
Він підвівся, попрощався, пішов. Не обернувся. Як ті, хто знає — за ними не бігають. Ішов легко, але з якоюсь внутрішньою стиснутістю. Ніби всю теплоту тримав усередині, боячись, що вона розтане на вітрі.
Я залишився. Постояв трохи. Потім кинув стаканчик від кави і довго дивився вслід. Хотів покликати. Та не наважився.
Наступного дня я прийшов. І ще через день. І через тиждень. Навіть якщо йшов сніг, навіть якщо було холодно. Просто приходив. Не щоб чекати. А тому що пообіцяв. Хоч і без слів.
Денис приходив не завжди. Іноді — так. Іноді — ні. Я сидів на тій самій лавці, вдаючи, що просто читаю. Але кожного разу, коли хлопчик з’являвся — у цій тонкій постаті, у нетерплячому кроці, у знайомому погляді вниз — у грудях щось відпускало. Ніби відтавало те, що роками було заморожене.
Одного разу Денис прийшов із двома стаканВін простягнув мені один стакан, і на мить здалося, що в його очах блиснуло щось схоже на надію.
