Декретний жах: тінь минулого та загроза розлучення
Декретна відпустка стала для мене, Оксани, справжнім випробуванням, яке ледь не знищило нашу родину. У невеличкому містечку на березі Дніпра три роки декрету з першою дитиною перетворили наш шлюб з Дмитром на справжнє поле бою. Тепер, коли життя налагодилося, чоловік наполягає на другій дитині, але спогади про ті темні дні наповнюють мене панікою. Його наполегливість загрожує повернути нас до сварок і, можливо, до розлучення. Як мені захистити себе, не втративши сім’ю?
Коли народився наш син, Ярослав, я була сповнена надій. До декрету наше життя з Дмитром здавалося ідеальним. Ми зустрічалися два роки, потім ще два жили разом, не реєструючи шлюб. Сварок не було – ні через побут, ні через гроші. Ми ділили обов’язки порівну, обговорювали всі витрати й завжди знаходили спільну мову. Дитину ми планували, готувалися до труднощів, але я й уявити не могла, наскільки важкою буде реальність. Дмитро, якого я вважала люблячим і розуміючим, змінився до невпізнання, і наш шлюб затріщав по швах.
Перші місяці з малюком були пеклом. Я, новачок у материнстві, не знала, як впоратися з плачем, коликами, безсонними ночами. Все моє життя оберталося навколо Ярика, а Дмитро цього не розумів. Він гадав, що я лише годувати маля раз на три години, даю соску – і вільна цілий день. «Ти ж вдома, що там складного?» – казав він, докоряючи, що я перестала готувати складні вечері, рідше прибираю, а його сорочки не завжди випрасовані. Коли я підігрівала вчорашній борщ, він кривився: «Це вже неможливо їсти!» Але допомагати мені він і не думав. «Я працюю, як віл, а ти вдома сидиш, могла б справлятися», – кидав він, ігноруючи, що я цілодобово зайнята дитиною.
Сварки спалахували з будь-якого приводу: пил на полиці, немиті ложки, їжа з учорашнього дня. Дмитро відмовлявся допомагати навіть у вихідні, зустрічаючи мої прохання криком: «Моя мати з трьома дітьми впоралася б, і город копаючи, і обід щодня готуючи! А ти з однією дитиною у хаті не можеш справитися!» Його слова били, як батіг. Я почувалася безпорадною, а його байдужість вбивала мою любов. Але найболючішим був фінансовий контроль. Як тільки я пішла у декрет, Дмитро вирішив, що я «марнотратна». Він вимагав списків покупок, але купував лише те, що вважав за потрібне. Одного разу він викреслив візит до перукарні: «І так гарно виглядаєш, гроші на вітер кидати не треба». Я задихалася від приниження.
Мій ідеальний шлюб перетворився на клітку. Я мріяла піти, але не могла: свого житла не було, роботи теж. Крізь сльози я вирішила: дочекаюся кінця декрету, вийду на роботу – і піду з Яриком. Ця думка давала мені сили терпіти. Але ближче до кінця декрету щось змінилося. Дмитро раптом повів мене до салону краси, купив новий одяг, щоб я «виглядала на всі сто» перед поверненням на роботу. Коли Ярик пішов до садочка, а я знову опинилася в офісі, Дмитро став іншим. Він повернувся до образу того турботливого чоловіка, в якого я колись закохалася. Допомагав по хаті, перестав рахувати кожну копійку, і я ледві вірила своїм очам. Сварки почали забуватися, образи зішли, і я відклала думки про розлучення. Ми знову стали родиною.
Але цей крихкий мир під загрозою. Кілька місяців тому Дмитро оголосив: «Оксанко, я хочу ще одну дитину». Його слова вдарили, як грім. Спогади про декрет – крики, докори, самотність – нахлинули з новою силою. «Ти ж знаєш, як мені було важко, – намагалася я пояснити. – Я не хочу через це проходити знову». Але він відмахнувся: «Тепер я заробляю більше, ми впораємося. Мені потрібен сеин, наступник!» Його наполегливість зростала, і я бачила в його очах той самий холод, що був у декреті. Він не чув мене, не хотів зрозуміти, як сильно мене лякає перспектива знову опинитися замкненою в чотирьох стінах.
Кожна розмова про другу дитину закінчується напругою. Дмитро тисне все сильніше, а я відчуваю, як паніка стискає груди. Я уявляю безсонні ночі, його докори, контроль над гаманцем – і мені стає фізично погано. «Я не готова, Дімо, – кажу я. – Дай мені час». Але він не відступає: «Ти просто егоїстка, думаєш лише про себе!» Його слова болять, і я бачу, як повертається тінь того нервового, крикливого Дмитра. Я боюся, що ми знову опинимося на межі розлучення, але не можу змусити себе погодитися на декрет. Ті три роки ледь не зламали мене, і я не хочу ризикувати своїм здоров’ям, своїм шлюбом, своєю душею.
Ночами я лежу без сну, розриваючись між страхом і почуттям провини. Дмитро мріє про велику родину, а я не можу дати йому те, чого він хоче. Може, я справді егоїстка? Чи це він не бачить, як глибоко мене поранив тоді? Я люблю його, люблю Ярика, але думка про ще одну дитину – ніж у серцеЯ стискаю руки в кулаки й приймаю рішення сказати йому всю правду завтра, навіть якщо це стане початком кінця нашого шлюбу.
