Батьківська любов.
Діти квіти життя, любила повторювати моя мама. А тато, сміючись, завжди додавав:
На могилі своїх батьків, натякаючи на дитячі бешкети, вибрики і вічний гамір.
Я з полегшенням, але із щасливою втомою, видихнула, коли посадила дітей у таксі. Лесі чотири роки, а Маркіянчику півтора. Вони чудово провели час у бабусі й дідуся: з домашнім печивом, обіймами, казками і дозволеними «трошки більше, ніж вдома» радощами.
Я й сама була щиро рада цій поїздці. Батьки, сестри, племінники рідна оселя приймала нас без жодних вимог чи виправдань. Мамина їжа, від якої просто неможливо відмовитись. Ялинка, що вся іскриться вогниками і прикрашена старими, такими зворушливими іграшками. Татові тости трохи довгі, але завжди від душі. Мамині подарунки турботливі, потрібні, вибрані з любовю.
На мить я відчула себе знову дитиною. Хотілося просто прошепотіти:
«Матусю, татусю, дякую вам, що ви є!»
Цього року ми з Ростиславом вирішили зробити для моїх батьків особливий подарунок. Не з обовязку зі вдячності. За щасливе дитинство, за любов і турботу, якими були наповнені наші з сестрами роки. За довіру, з якою батьки прийняли Ростислава і віддали йому найдорожче свою доню. За підтримку родини, за віру у наш шлях, за участь у кожній важливій події.
Я завжди мріяв подарувати батькові авто, якось тихо зізнався Ростислав. Але мій тато до цього не дожив.
Він помовчав, а тоді вже впевнено додав:
А твому татові ми точно подаруємо!
Я тільки посміхнулася йому у відповідь, з тією самою любовю, у якій так багато вдячності, поваги й майбутнього.
Як і домовлялись, до батьків я приїхала з дітьми. У руках прозорі коробки з домашніми салатами, мясом, смаколиками: усе своє, старанно приготоване.
Маркіянчик врочисто вручив бабусі великий букет хризантем такий, що ледве не переважував самого малого. Я обійняла тата, розцілувала і вдихнула знайомий, рідний запах дому.
А де ж Ростислав? Чому не з тобою? одразу хвилювалися батьки.
І тут задзеленчав мій телефон.
Це Ростислав, посміхнулася я. Трішки затримується, каже, щоби починали без нього.
Діти вже мчали у вітальню. Під розкішною ялинкою лежали коробки з написами кому саме цей подарунок «передав Святий Миколай».
Лесі, звісно ж, дісталося найбільше. В одній коробці чарівна карета Попелюшки. В іншій пара казкових білих коней із золотими гривами. Було навіть «кришталеве» черевичка для принцеси. Далі легке плаття з пишною спідницею і довгі рукавички, прикрашені камінчиками. Прикраси, чарівне дзеркальце, дитяча косметика, набори для творчості, книжки
Маркіянчику дісталася величезна коробка з багатоповерховим автопаркінгом: маленькі машинки підіймалися ліфтом і з гуркотом зїжджали спіраллю вниз. Ще в коробках були: великий динозавр із сяючими очима, лук зі стрілами, сухий басейн та цілий мішок кольорових кульок, космічний бластер, що світиться всіма барвами. І, звичайно, гора розмальовок, олівців і магічних фломастерів.
Про мене також не забули! У маленькій коробочці з бантиком блистіли золоті сережки з камінцями вони іскрилися, відбиваючи вогники ялинки.
А на столі, на великій тарілці, красувався улюблений пиріг «Мурашник». З горішками, родзинками, цукатами й шоколадною стружкою. Такий, як у дитинстві.
Під ялинкою окремо лежали коробки для Ростислава. Їх забороняли відкривати без дорогого зятя.
Ми з дітьми обійняли рідних і вручили свої подарунки: мамі коробочку справжніх французьких парфумів, татові срібний браслет дивовижного плетення. Леся врочисто вручила портрет бабусі й дідуся трішки смішний, схожий на фото «їх шукає поліція», проте намальований із такою любовю, що всі лише сміялись і зворушувалися.
Та головний сюрприз ще чекав на свій час!
Хвилин за тридцять, після перших тостів, коли всі трохи заспокоїлися і розглядали подарунки, я причепурилась у нові сережки. Вони заграли у вухах, підкреслюючи щасливий блиск моїх очей.
Леся уважно подивилася й раптом сказала:
Мамо, ти ці сережки вдягла, щоб я побачила і сказала, яка ти красива?
Саме так, чесно відповіла я.
Ти дуже гарна! серйозно сказала Леся. І я! І тато теж! І навіть Маркіянчик! — усі знову розсміялися.
А де наш улюблений зять? Йому вже час бути тут!
І він приїхав. Загорілася лампочка, відчинилися ворота, і у двір, сигналячи від радості, вїхало велике біле авто з новеньким блиском.
Всі разом вийшли у двір гамірно, сміючись, кутаючись від легенького морозцю.
Біля воріт стояла вона. Новесенька, хромована машина з кульками, привязаними до дзеркал та капота.
Ростислав вийшов із-за керма, стриманий, спокійний. Підійшов до мого тата і простягнув ключі.
Це вам Від усього серця.
І обійняв його по-чоловічому щиросердно, надійно, без зайвої театральності. Тато відступив, трохи розгублено посміхаючись.
Що це ви, діти Я не можу слова плуталися, ніби він боявся повірити в таке.
Та його вже посадили на водійське сидіння. Він провів рукою по керму, подивився на панель сяючу, майже космічну. Салон нової машини пах стильною шкірою і майбутніми мандрівками.
Тато витер сльози ті самі, що рідко їх бачили.
Оце ви даєте лише видихнув він. А потім почав обіймати всіх по черзі: мене, Ростислава, внуків, маму.
Гості вдалися на славу.
Всі були щасливі. Два дні у батьків наповнили радістю і дітей, і дорослих. Але всьому свій час настав момент розїжджатися.
Зранку Ростислав поїхав на роботу. Тесть відвіз його новим авто впевнено, з гордістю, ніби одразу помолодшав на кілька років. Я проводжала поглядом і посміхалась: подарунок жив власним життям, саме так, як ми мріяли.
Після обіду я викликала з дітьми таксі. Валізи були легші, ніж під час приїзду, зате серце повніше. Леся ще раз міцно обійняла бабусю, Маркіянчик помахав дідусеві, затискаючи в руці яскраву машинку «дорогою».
Ми з дітьми сіли у таксі. Дорога минала спокійно, дітки швидко стомилися і, притулившись одне до одного, заснули на задньому сидінні задоволені, ситі, щасливі.
По дорозі додому я попрохала водія зупинитися біля маленької крамнички.
Мені на хвилиночку. Взяти підгузки і водички, сказала я водієві.
За кілька хвилин я повернулась, сіла… і моє серце сполохано впало вниз.
Дітей не було!
Водій невимушено розмовляв з якоюсь незнайомою дівчиною попереду.
Не розумію повільно вимовила я.
Дівчина різко обернулася:
Це хто така?! Що за людина?!
Водій знизав плечима:
Не знаю! і до мене: Ви хто? Чого сіли?!
Ви що, з глузду зїхали?! Де мої діти?!
О, ще й діти є?! заверещала дівчина і почала гамселити водія сумкою.
Кого ти в машину пускаєш?! вже кричала я. Де діти, питаю?!
Хвилини три-шість у салоні стояв справжній хаос: крики, сварки, зчинений гармидер.
І тут раптом відчинилися дверцята Якийсь чоловік нахилився й спокійно сказав:
Дівчино, це не ваша машина. Ваша трохи попереду стоїть.
Світ зупинився. Я мовчки, сердито зачинила двері, вискочила й кинулася до ідентичного світлого таксі, що стояло попереду.
Розчинила двері.
На задньому сидінні спокійно спали мої дітки. Два ангелики навіть не поворушилися.
Я видихнула так, ніби тільки-но повернулась з краю безодні. Сіла, зачинила двері і пробурмотіла:
Їдьмо
І тут мене накрив сміх. Щирий, нервово-визвольний. Водій теж почав сміятися, витираючи очі, радіючи, що все так закінчилося без лиха, але з історією на все життя.
Я поглянула на притихлих дітей і раптом усвідомила просту істину: у звичайному житті батьки ніжні, втомлені, веселі, іноді роззосереджені. Але тільки-но зявляється небезпека у них прокидається лев!
Без вагань, без роздумів, без страху. Лише одне відчуття захистити!
Така вона любов.
Тиха, поки все гаразд, і незламна, коли справа стосується дітей.
