**Щоденник Марії Шевченко**
«Допоки тобі не виповниться вісімнадцять, я даватиму тобі гроші — небагато, на їжу, на одяг, вистачить. А потім — сама, Марічко. Не знаю, як складеться твоє життя, але я не хочу, щоб ти була такою, як ми з татом», — промовила мама, Наталія Петрівна, з таким виразом, ніби робить мені велику ласку. Я стояла, наче приголомшена, не вірячи власним вухам. Невже після мого дня народження я стану для них чужою? І що означає «такою, як вони»? Я й так не хочу бути схожою на батьків, які, здається, забули, що таке родина. Але ці слова вразили мене так глибоко, що я досі не можу заспокоїтися.
Мені шістнадцять, і я завжди знала, що у нас з батьками не ідеальні стосунки. Мама з татом, Дмитром, живуть своїм життям, а я — своїм. Вони не погані люди, але… якби це сказати, не надто відповідальні. Тато то працює, то сидить удома, пропадаючи у сараї з друзями. Мама завжди в своїх клопотах — то на базарі торгує, то з сусідками базікає. Я змалку звикла справлятися сама: готую, прибираю, вчуся на відмінно, щоб вступити до університету. Але я ніколи не думала, що вони так відверто дадуть зрозуміти: після вісімнадцяти я їм непотрібна.
Все почалося минулого тижня, коли я попросила в мами грошей на нові кросівки. Старі вже розлізлися, а у школі скоро змагання з бігу — не хочу соромитися. Вона глянула на мене, ніби на жебрачку, і відрубала: «Маріє, ти вже велика, могла б сама заробити. Я тобі й так даю на їжу». Дає? Це ж кілька гривень на тиждень, яких ледь вистачає на проїзд і булку у їдальні! Я намагалася пояснити, що кросівки — не розкіш, але вона перебила: «До вісімнадцяти допомагатиму, а далі — крутись, як знаєш. Ми з татом тобі не банк». Я ледь не задихнулася від образу. Не банк? А хто ж тоді? Батьки, які мають підтримувати, а не відлічувати дні до кінця своєї «обов’язкової» турботи?
Я пішла у свою кімнату й проплакала півночі. Не через кросівки, а через те, як холодно це звучало. Я завжди намагалася не бути тягарем. Ніколи не просила зайвого, не нявкала, не вимагала модного одягу, як мої однокласниці. Я мріяла вступити до університету, знайти роботу, стати самостійною. Але я думала, що в мене є родина, яка буде поруч, навіть якщо я спотикнуся. А тепер що? Мама прямо сказала: після вісімнадцяти я сама по собі. І це «не будь, як ми» — що вона мала на увазі? Що я стану такою ж безвідповідальною, як вони? Чи що я маю забути про родину, як забули вони?
Я спробувала поговорити з татом, сподіваючись, що він мене підтримає. Але він лише знизав плечима: «Марійко, мама права. Ми тебе годуємо, одягаємо, а далі — твоє життя». Моє життя? А де ж їхнє життя в моєму? Де їхня підтримка, коли я ночами готуюся до іспитів? Де їхня гордість, коли я приношу грамоти? Вони навіть не питають, як мої справи, а тепер ще й цей ультиматум. Я відчуваю, ніби мене викреслили із родини заздалегідь.
Я розповіла про це подрузі. Вона вислухала й сказала: «Марічко, вони просто бояться, що ти будеш на них сидіти. Доведи, що ти краща». Краща? Я й так стараюся! Вчуся, підробляю репетиторством, коплю на ноутбук. Але мені шістнадцять — я не можу за день стати дорослою і вирішити всі проблеми. І я не хочу нікЯ зрозуміла, що моя сила – не в тому, щоб доводити їм, а в тому, щоб зберігати віру в себе, навіть коли ніхто інший у тебе не вірить.
