Батьки Миколи підібрали йому наречену за статусом. А я — лишилася ворогом лише тому, що виросла не в тій родині.
Моя історія почалася ще в дитинстві. Микола — єдиний син у сім’ї професора та лікаря. Його мати — шановний педіатр, батько — вивчав філософію в університеті. Все його життя було розписане за хвилинами: гуртки, секції, книги, репетитори, олімпіади. Він виправдовував всі сподівання батьків — був розумним, вихованим і завжди відмінником. Але одна річ не вкладалася в їхні суворі рамки — наша дружба.
Мене звали Соломія. Я народилася у звичайній, якщо не сказати — злиденній сім’ї. Матір не працювала, а батько трудився на заводі та пив, доки зовсім не зник з нашого життя. Попри це, Микола завжди був поруч. Допомагав із уроками, захищав від дражливих дітей у дворі, ділився шматком хліба в школі та вислуховував мої дитячі страхи. Ми були нерозлучні, аж поки доля нас не розвела.
Коли мені виповнилося п’ятнадцять, померла мама. Я потрапила до дитячого будинку, і наш зв’язок обірвався. Пізніше я дізналася, що Микола намагався мене знайти, але батьки переконали його, що я сама відмовилася від спілкування. Він перестав писати, і довгий час я гадала, що просто стала йому байдужою.
Ми випадково зустрілися знову — на випускних іспитах. Я ледь впізнала в стрункому, впевненому юнакові того хлопця, з яким колись бігала по подвір’ю. А він відразу зрозумів, хто перед ним. Так, з посмішкою і тремтінням у голосі, ми почали спілкуватися знову. Дружба повернулася, але тепер із новим відтінком.
Микола запропонував вступати до одного університету. Ми вступили. Вчилися разом, часто засиджувалися в бібліотеці до ночі, гуляли під дощем, і одного разу, під жовтим листям, він узяв мою руку і зізнався у коханні. Я заплакала — від щастя.
За півроку я розповіла йому, що всі ці роки писала йому листи з інтернату. Він був у шоці. Виявилося, батьки просто не передавали їх. Він був у скаженій люті. Його мати запевняла, що вони хотіли якнайкраще — захистити його від «брудної минувшини». А для нього ці листи стали доказом зради, але не моєї — їхньої.
Коли він заявив, що одружиться зі мною після закінчення навчання, вдома розгорівся скандал. Батьки вже підшукали йому «гідну» дівчину — дочку проректора, розумну, із заможної сім’ї. А я… залишалася тією самою дівчинкою «нізвідки». Але Микола пішов проти волі родини. Ми почали жити разом у орендованій квартирі. Я дізналася, що вагітна, і з радістю сказала йому. Він обійняв мене і промовив: «Це буде найщасливіша дитина на світі».
А через кілька днів до нас прийшла його мати. Без привітань, без слів. Лише мовчки поклала на стіл конверт із грошима і прошепотіла:
— Зникни з його життя. Назавжди.
Я мовчала. Він не знав про цей візит. Я не хотіла руйнувати наше кохання. Але коли народився наш син, сталося непоправне.
Мати Миколи з’явилася знову, але вже з іншим «подарунком» — результатами тесту ДНК, де стверджувалося, що дитина нібито не його. Микола повірив. Він зібрав речі та пішов, навіть не вислухавши мене. Я стояла з немовлям на руках і не могла зрозуміти, як ця людина, мій Микола, міг так легко зрадити все.
Я продала квартиру, переїхала в інше місто, вступила до медичного університету. Працювала, вчилася, виховувала сина сама. Ніколи не говорила йому погано про батька, лише казала: «Він колись дуже нас любив». Минали роки.
Я стала військовим лікарем. Мій син підріс. І лише через десять років я зустріла чоловіка, якому знову змогла довіряти. Ми одружилися, у нас народилося ще двоє дітей. Мій чоловік ніколи не ділив їх на «своїх» і «чужих». Він став батьком і мому першому синові. А я — вперше відчула, що значить бути коханою без умов.
Микола, як я пізніше дізналася, лишився звичайним лікарем у невеличкій лікарні. Одружився з тією, кого обрали батьки. Дітей у них не було. Ми стикнулися на медичній конференції — і в його очах я побачила сум, каяття, безпорадність.
Він хотів поговорити. Але я лише посміхнулася, взяла за руку молодшу доньку й пішла далі.
Бо з минулого не почнеш нового життя. А я — вже почала.
І знаєте що? Найбільше мене вражає, що у XXI столітті люди досі оцінюють інших за статусом, а не за тим, як вони люблять, дбають, як їм вірять. Микола втратив сім’ю, бо був заслабкий, щоб стати між мною та думкою своїх батьків. А я — знайшла свою. Справжню.