Щоденник, 22 березня
Сьогодні знову повернулася до роздумів про стосунки з родиною мого чоловіка. Скільки часу вже минуло, а їх впертість не зникає. Свекруха все ще не може змиритися з тим, що її син давно розлучився зі своєю першою дружиною вже майже чотири роки, а вона усе старається їх помирити. Невже важко зрозуміти, що кожен обрав свій шлях? Інколи вона каже: «Олена, ти не розумієш, у них же спільний син!» Та й свекор підтримує ці ідеї.
Я одружилася з Віктором три роки тому. Живемо ми щасливо. Ані він, ані його колишня не мають претензій одне до одного. Віктор ще до знайомства зі мною був у розлученні за його словами, розійшлися без сварок. Колишня дружина, Марія, вже давно вийшла заміж вдруге і, здається, вагітність стала для них вирішальним фактором: «Мама наполягала на весіллі, бо вона чекала дитину, а я навіть не був закоханий. Просто були разом, та й усе. Якби не це, я б не одружувався», так сам Віктор мені зізнався колись.
Спочатку я придивлялася до Віктора, боялася, чи залишилося в ньому щось до колишньої сім’ї. Швидко зрозуміла: з того життя в нього нічого не болить, ні радості, ні болю. Марія теж тримається осторонь, спілкуються тільки задля сина Сашка.
Одна лише свекруха Галина Іванівна просто не може змиритися з новим порядком речей. Всіма силами вона намагається об’єднати колишню сімю сина та негативно ставиться до нашого шлюбу. Сленг її такий: «Ви ще молоді, ще все попереду. Чого тобі в чуже сімейне життя влазити?» запитувала мене не раз, коли ми залишалися самі.
Я відповідала прямо: якщо б Віктор був у шлюбі, ніколи б не втручалася, але він вільний. Тоді Галина Іванівна хотіла ще щось сказати, але зайшов Віктор, і вона відразу замовкла. Відтоді зрозуміла: близької дружби зі свекрухою у нас не вийде. Чесно? Особливо мене це не засмутило.
Коли ми розписалися, почали жити разом, і я свідомо зменшила спілкування із родиною Віктора до мінімуму, виняток лише родинні свята. Тоді знову мусила слухати обговорення їхніх попередніх стосунків. Віктор намагався її втихомирити, але з часом усе повторювалося знов.
Про дітей ми поки не думаємо. Я не бачу себе мамою, а у Віктора вже є син, і Галина Іванівна цьому щиро радіє. Після розлучення свекруха взялася підтримувати Марію, запрошувала її на Пасху та Різдво. Все повторювала: «Яка у них була гарна сімя…» Без кінця хвалила Марію.
Однак у самої Марії до цього немає ані найменшого інтересу. Вона спокійно приходить заради сина, не більше.
Свекруха постійно намагається спровокувати Віктора на ревнощі до Марії, а мене до нього. Часом телефонує й запитує, де мій чоловік. Якщо я не знаю, вона відразу натякає, що, мовляв, він, мабуть, у Марії. Або ж просить Віктора щось віднести їй, забрати сина, відвезти щось Дивних ситуацій було чимало.
У мені немає ані ревнощів, ані недовіри. Але ці інтриги страшенно виснажують. Бо якщо поглянути збоку, між Віктором і Марією давно вже усе по-людськи: він регулярно передає їй гроші на сина (до речі, в гривнях, а не в злотих чи доларах, як колись я читала у польських історіях), часом розмовляє із Сашком, іноді приводить його до нас на суботу. Марія нічого зайвого не просить, не заважає бачитись, поводиться, як нормальна людина. Так і має бути: не склалося кожен будує нове життя, і повага залишилася.
Лише Галина Іванівна не хоче цього приймати. Постійно щось вигадує, строчить свої «плани». Коли вона нарешті заспокоїться? Коли зрозуміє, що минуле не повернути? Віктор сподівається, що як тільки я народжу їй онука, вона вгамірується. А я, чесно, цьому вже не вірю…
