** 13травня, четвер**
Двері я відчинила не одразу. Стояла в руці з ключами, ніби дзвінок не розпізнала. Плащ промоклий, парасолька в краплях, на пакеті з молоком порвана ручка. Вечір підходив до кінця, підїзд вже пахнув чиїмось вечерею і котом, що кудись шурхотів.
За дверима Олена Петрівна. Шарфик в’язаный, лаковані туфлі, чемодан на коліщатах, в руках пакет із гарячим чимось. Голос як у актрис зі старих радянських фільмів: жваве, з ноткою драми.
Світло моє ясне! Я до вас на три дні! З пирогом. З вишневим. Павлик любить. Вона вже в коридорі, коли я лише вилазила. Та що ж ти мене не попередила, що код змінили? Я вже збиралася їхати, а потім з чемоданом назад ледь дворика нашого знайшла, спитала у нього код.
Я мовчала, кивнула за плече, ніби хтось ще стоїть там, хоч у квартирі було ляпно тихо. Неприємно тихо.
А Павло? Олена переобулася, озирнулася: в передпокої лише один вішак вільний. Ні чоловічої куртки, ні черевиків, ні його запаху, ні його хаосу. Пізніше буде, правда? Сідатимемо вечеряти, я ж плов привезла. Петро, батько Павла, підтяне. Спочатку він був зайнятий у знайомого, треба було терміново. А Саша? Той ще в садочку, мабуть?
Щось змусило мене усміхнутись коротко, ніби хтось потягнув за ниточку.
У нього нарада затягнулася.
А-а, ясно. Роботаробота, ну Олена замовкає. Очі метаться. Надто швидко. Вона помічає: на полиці лише одна чашка. У ванній відкрита пляшка шампуню, але лише одна. На холодильнику дитячі малюнки, а фотографії Павла зникли.
На кухні ставить пиріг на стіл, акуратно відкриває контейнер з пловом, бере мене за руку.
Ти, головне, не хвилюйся. Все буває. Видихни. Сядемо, поїмо. Батько прийде посмієтеся разом. Він у нас добряк.
Я кивнула, сіла. Тарілка в руки, та не їм. Чайник закипає гучно, мов скаржиться.
Трохи пізніше ми вирушили за Сашею. Олена несла рукавички і термос з узваром, я йшла мовчки, тримаючи себе за рукав. У ліфті, по дорозі назад, зустріли сусідку Ліну. Вона усміхнулася, а потім кинулася в звичний, швидкий тон:
Настя, твій колишній знову з тією барвистою дівчиною в магазині? З коляскою? І з дитиною не розбирається взагалі, так?
Олена стискає губи, не дивиться ні на мене, ні на Ліну.
Ліна лише видихнула я.
Ну і що? Я ж кажу правду. Всі ж усе знають.
Вечором, коли Олена дістає ковдру зі шафи й акуратно складає постіль на дивані, раптом зупиняється. Довго тримає подушку в руках, потім, не дивлячись:
Він пішов? Де мій син? Що сталося?
Я стояла у кухонних дверей. Спина пряма, руки на чайнику.
Три місяці тому. Сказав, що йде на зустріч. І не повернувся.
До неї?
Я не відповіла, лише подивилась в бік.
Олена сіла, поклала ковдру поруч, на коліна поставила сумку. Витягнула інший пиріг, маленький, у пластиковій формі.
Я випікала, спеціально для вас. Він ж казав, що у вас все добре Що ви вчетверо до моря підете влітку Він
Вона раптом задихнулася, наче довго піднімається по сходам. Я підходжу, але не торкаюсь. Просто ставлю чай поруч.
У кімнаті тиша. За вікном гудить старий тролейбус. Я стою у вікні. Олена сидить, не рухається. У кожної своя тиша.
Двері хлопнули характерним клацанням Петро завжди так їх захлопував, ніби нагадуючи про себе. Увійшов бадьоро, у куртці з хутряним коміром, з пакетом мандарин і газетою під пахвою.
Ну що, красуні! Ось я і з здобиччю! Мандарини кавказькі, солодкі. Як у дитинстві.
Він розувся, повісив куртку, пройшов до кухні. Там тиша і три погляди. Один втомлений, мій. Другий тривожний, Оленин. Третій радісний, дитячий: Сашко, почувши голос дідуся, кинуў печиво, кинувся до нього, схопився за штани, як за дерево, і підняв голову, блискавично сяючи очима.
Чому мовчите? Петро не зрозумів. Не вчасно?
Павло почала Олена, та голос прорвався. Вона глянула на мене, ніби просила дозволу.
Павло пішов, сказала я. Спокійно, ніби сто раз це повторювала. Три місяці тому.
Пакет з мандаринами мяко плюнув по столу. Газета за ним. Петро сів. Мовчав. Довго дивився у вікно, ніби шукав там пояснення.
Ви що тут повашому натворили? раптом голосно. Ти ж його довела, Настя. Тиснула, підрізала, як цвях у дерево. Я його по голосу не впізнавав він йшов додому, наче на каторгу!
Петре, тихо сказала Олена.
А що, Петре? Що? Все під кришкою, а тепер добрий день! Ти його просто махнув рукою. Зіпсувала.
Я не відповіла. Тільки взяла чашку, віднесла до раковини, та в кімнату не пішла. Стояла спиною, ніби думала йти чи залишитися.
Олена мовчала. Обличчя поблідніло. Вона піднялась, підійшла до Петра, стиснула йому плече. Той реагував не одразу.
Він сказав мені, що у них все добре. Сашко здоровий, Настя молодиця, планують відпочинок. Ти розумієш, що він брехав? її голос розривався. Мені. Матусі.
Петро підняв очі. І вперше не знав, що сказати.
Я Я думав запнувся. Він ж не дитина. Сам вирішує. Може, у нього хтось
У нього давно хтось, сказала я, не обертаючись. Він живе з нею. З тією, з роботи. З якою листувався у ванній.
Петро піднявся, вийшов на балкон. Закрив за собою двері. У сутінках запалилася сигарета, як маяк. Він не палив перед онуком, а тепер палив.
Я подзвоню йому, сказала я. Хай сам пояснить.
Олена нічого не відповіла, лише закрила очі.
На екрані телефону номер «Павло». Дзвінок. Гудки. Потім голос, втомлений:
Так?
Приходь. Зараз. Тато з мамою тут. Сашко. Потрібно поговорити.
Пауза. Довга. Потім «Добре». І гудки.
Я подивилась у вікно. За склом хтось чистив сніг з доріжок. Біла ніч. Зимова. Беззвучна.
Через двадцять хвилин знову щелкнув замок. Павло ввійшов ніби в чужу квартиру. На ньому той самий пуховик, з якого я колись дістаю жувальні гумки і чеки. Волосся трохи розпущене, запах чужих духів ледве вловимий. Він застіг на порозі.
Усім привіт сказав глухо.
Сашко підбіг, та зупинився на півкроку. Павло незручно сів, притягнув його до себе.
Привіт, друже. Як ти?
Ти з нами не живеш, сказав Сашко. Не докором, а як фактом.
Павло притиснув його, та очі не підняв.
У кухні повисла мовчання. Петро вийшов з балкона, запах диму тягнувся. Олена дивилася на сина, ніби бачила його вперше.
Ти мені казав почала вона. Ти казав, що все добре. Що Настя молодиця. Що Сашко щасливий. Ти обдурив мене, Пашо?
Я не хотів вас засмучувати.
А її? Олена кивнула на мене. Ти її не хотів засмучувати? Або просто зникнути?
Петро раптом заговорив, тихо:
Чому ти свою маму підставив?
Павло сів. Поставив руки на стіл, ніби здавався.
Я ні перед ким не зобовязаний. ні вам, ні їй. Я пішов, бо не хотів брехати. Я з Настею більше не міг. І з вами теж.
Пішов, бо було слабко залишитися і говорити, як чоловік, кинула Олена. Ти зрадив не лише її. Нас. Себе.
Я сиділа в куті. Мовчки. Ніби тепер мені вже нічого не треба було знати. Я вже все знала.
Олена підходила до сина. Доторкнула його плече. Долоня тремтіла.
Ти був кращим, Пашо. Я тебе памятаю іншим.
Він нічого не відповів, лише закрив очі.
Сашко знову виглянув у кухню. На цей раз не побіг. Стояв у дверях і дивився.
Павло встало, відступило крок, поглянув на всіх. Обличчя стало твердим, ніби маска застигла. Раптово розвернувся і вийшов, хлопнув дверима не гучно, але чітко. Як крапка в кінці розділу.
Наступило ранок. За вікном промоклий світлий день і свіжий сніг на підвіконні. Петро знову читав газету, Сашко їв кашу, Олена щось перекладала на кухні, а я стояла у вікні.
Я вирівнялася, голос став рівнішим:
Я можу зібрати техніку, яку ви дарували. Мікрохвильовку, мультиварку, чайник. Заберіть, якщо хочете. Я все одно планувала ремонт. Зміни не завадять. Просто здається правильним розчистити все до основи.
Олена різко обернулася.
Ти з розуму зійшла? Ранок щойно почався, а ти вже про майно. Нам тут ділився нічого. Ми не крахмалі. Нам треба вибачитись, а не техніку забирати.
Сашко в цей час сидів у кімнаті, грав машинками на килимі. Потім виглянув:
Бабусю, а тато прийде?
Олена подивилася на нього. Глибоко вдихнула. Села поруч, погладила його голову.
Прийде, Сашеньку. Але трохи пізніше. Ти хочеш мультик?
Сашко кивнув.
Я стояла в дверному косяку. Ні сліз, ні люті. Просто внутрішня глухота, як після довгого шуму коли звуки йдуть, а в вухах лишається тиша.
Я поставила чайник. Він загомонів, наче фон у нашому мовчанні. Попереду просто день. Новий, звичайний. Але з відчуттям, що все починається заново.
Пахло мивом і сухим повітрям. Олена стояла у ванній, мила раковину, повільно, ніби медитацію виконувала. Я зайшла хотіла взяти рушник, та застигла.
Залиш, сказала Олена, не обертаючись. Я сама.
Я не відповіла. Взяла рушник і поклала поруч. Стояла.
Я не злілася на вас, нарешті сказала я. Я просто втомилася пояснювати, що я не винна одна.
Олена оперлася на край раковини, покотала головою.
А я злілася. На себе. Що не помітила. Що не хотіла бачити. Я думала у вас все. Любов, сімя, щастя. Я так всім розповідала.
Я кивнула. Ми стояли в тісній ванній дві жінки, звязані сином, будинком, минулим.
Пробач, сказала Олена. За все. Я дійсно вважала, що ти ну, що ти як би не утримала. А тепер, коли дивлюсь на тебе, розумію, що ти тримала нас всіх, навіть коли не треба було.
Я сіла на край ванни. Тихо:
Я буду триматися сама. Тільки за себе. Більше нікого.
З кухні долинув голос Сашка: «Мамо, де шкарпетки з акулами?» і щось зашуміло.
І його, додала я. Його ще трохи підтримаю.
Вони посміхнулись. Не збентежені, а поІ в цьому тихому світі, серед розбитих мрій і нових надій, я нарешті знайшла свою власну спокій.
