Родина в мене велика, але щоб дуже щаслива, то не скажу. Нас в родині шестеро дітей. Я найстарший. Батьки постійно на роботі, а як випадає вихідний, то пропадають з друзями на гулянках. Туди ж йдуть всі зароблені гроші. Ми з сестрами бачимо тільки нікчемні копійки, які я час від часу випрошу, або й вкр аду з кишенею, поки п’яHі батьки відсипаються. А що роботи? Своїми вчинками з приводу кра діжка я не пишаюсь, але по факту, вони повністю виправдані. Нам так само як і всім хочеться їсти. Потрібно одягатись по погоді. Це мінімальні потреби. Не кажучи вже про шкільну канцелярію. Соромно мені було приходити до школи в тому, що я мав. А мав я практично нічого. Кожного дня я дивився на своїх батьків, на маленьких сестер, які були без п’яти хвилин жебраками, та пообіцяв собі, та всьому світові, що покращу життя, чого б мені це не вартувало.
Не дивлячись на умови, в яких я жив, в школі я навчався на відмінно. В одинадцятому класі гарно склав всі іспити, та вступив до університету. Влаштувався на роботу, щоб було за що жити, та давати своїм меншим якусь копійку. Хто про них ще буде піклуватись? Кожної неділі передавав знайомими їм пакети з їжею та гроші. Завжди просив робити це тихенько, щоб батьки не помітили. Вони гроші заберуть та проп’ють, а їжу на закуску відправлять. Було дуже тяжко, але я старався з усіх сил.
Якось від такого дикого темпу життя я просто не витримав. На обідній перерві, вийшов у підсобку, сів на стілець та просто заплакав. В голові крутилось мільйони думок. Чому така гірка доля саме в мене? Чим я це все заслужив? Чому я не можу як всі мої однолітки просто насолоджуватись життям? Ходити до кафе з друзями, мати нормальних батьків та щасливу родину?! Чому так?!!
-Гей, друже, що в тебе стряслось?
Я навіть не почув, як в підсобку зайшов директор магазину. Швидко заспокоївся. Зробив якомога спокійніше лице.
-Та ні, все добре. Просто втомився я трішки.
-Угу. Я бачу, наскільки все добре. Розповідай, що сталося. Чим зможу — допоможу.
-Та в родині в мене не ладнається. За сестер малих хвилююсь. Всім п’ятьом ще десяти років немає, а вони гол0дують, нормально до школи ходити не можуть, бо просто немає в чому, а батькам моїм це все по цимбалах. Я намагаюсь навчатись, та працювати, щоб відправити їм харчі, та гроші, але в такому темпі вже не витримую. Кожного дня хвилююсь, чи поїли вони, чи не 6’ють їх там …. Зробити більше зараз не можу. Сам в гуртожитку живу, так би забрав до себе під опіку…
Чоловік довго дивився мені у вічі. Здається, що він повністю розуміє всю мою душевну гіркоту. на хвилинку я навіть відчув, що він мені ближчий, ніж будь-хто, кого я знаю.
-Так, Максиме, зараз ти їдь додому, гарненько відпочинь. Завтра піди на навчання, а після до мене зайдеш, вирішимо якось твою ситуацію. Я прекрасно розумію, що ти переживаєш. Сам ще десять років тому був точнісінько в такій самій. Мені колись допомогли, тепер час й мені віддати данину.
Я поїхав додому. В животі бурчало. Голова була пуста, а ноги важкі. Забувши про голод, я впав на своє ліжко, та заснув. Проспав аж до самого ранку. Прокинувся за три хвилини до будильника. Пішов збиратись на навчання. Хвилювання за сестер нікуди не зникло. Думки все більше мене пригнічували. Ні про що інше не міг думати, що вже казати про навчання. Якось відсидів пари, почалапав на роботу. Там на мене вже чекав Сергій Олексійович. Побачивши мене, махнув рукою сторону кабінету.
-Ну що, відпочив, думки ясніші?
-Та де там. По відчуттям, ніби закрив та відкрив очі. А думки..ех… що можу сказати.
-Ну-ну. Заспокойся. В мене є гарна новина для тебе, та твоїх сестер. Слухай уважно. В мене є стара квартира. Хрущовка, що від бабусі дісталась. Пустує вона вже декілька років. Без ремонту, та й сан техніку потрібно замінити. Меблі старенькі.. Але це не суть. Суть в тому, що вона стоїть пуста. За нею ні хто не дивиться, та, м’яко кажучи, мені вона вже без діла. Я дам тобі її в користування. Місця там тобі з сестрами вистачить. Переклеїш шпалери, помиєш все гарненько, й будете там жити. За оренду платити мені не потрібно. Буду кожного місяця з твоєї зарплатні брати половину, в частину виплати суми за квартиру. Коштує вона десять тисяч доларів. Я порахував, за п’ять років виплатиш. НЕ зможеш за п’ять, нехай буде за десять. Головне, що твої малі будуть пі твоїм наглядом, а ти зможеш спокійно навчатись та працювати.
Я не знав що сказати. Щастя в мені вирувало вулканом. Я побіг на квартиру, швидко все перемив, наповнив холодильник, збігав до магазину, купив постільне, та поїхав забирати дівчат. Щасливішого дня в мене ще не було. Та і в дівчат також.
Минуло вже п’ять років. Я майже виплатив квартиру. Були деякі затримки. Дівчатка ходили до школи, радували мене своїми успіхами. Сергій мені став мов батько. Завжди допомагав та показував у тяжких ситуаціях. А мої рідні батьки нещодавно приїздили в гості. Їм розвиднілось в очах від горілки, та вирішили вони заявити свої права на квартиру, та мою зарплатню. Отримали пинка під хвіст, та поїхали назад плекати свою дупу та самогонний апарат. Ми їм не були потрібні все життя, тепер думали, що вони нам стануть потрібними? Не так світ збудований, не так… Хоч й мучає мене зараз совість, що вигнав батьків, але це був найбільш правильний вихід.
