Що ще вигадала? Який будинок для людей похилого віку? Нічого подібного! Я нікуди звідси не поїду! батько Олени Іванівни жбурнув у доньку чашкою, ледве не вціливши їй в голову. Жінка спритно ухилилася, бо звикла до таких витівок.
З такою ситуацією далі миритися неможливо. Рано чи пізно він вигадає, як їй нашкодити, а вона навіть не встигне запідозрити підступу. Оформляючи документи на влаштування батька в пансіонат для літніх людей, Олена відчувала лише важкість на серці. Хоча те, що вона для нього робить тепер, було надто багато, якщо згадати, як він сам до неї ставився у минулому.
Сідаючи в машину, батько кричить та лається, сипле прокльонами на кожного, хто має стосунок до його переїзду.
Олена стоїть біля вікна, дивиться услід машині, що відїжджає. Вона вже переживала щось подібне. Тільки тоді була ще дівчинкою і навіть уявити не могла, як складеться її подальше життя.
Олена була єдиною дитиною у сімї. Мама боялася народжувати ще, бо чоловік був справжнім тираном, чия мета перетворити життя дружини на суцільне пекло.
Батько Олени Іван Дмитрович, на момент її народження вже був чоловіком у роках, йому було за сорок.
Женився він з розрахунку. Про велике кохання чи бажання мати дітей у його планах мова ніколи не йшла. Він понад усе любив себе, а для служби на державній посаді йому потрібно було створити образ зразкового сімянина. Знайшов підходящу кандидатуру серед знайомих молода студентка технікуму Марічка, з простої робітничої родини. Все ідеально для «слуги народу». Для сімї Марічки родичання з такою людиною здавалося почесною справою. Мнение нареченої нікого не цікавило. Весілля було пишне, з розмахом, але батьків нареченої не запросили «не того кола».
Після весілля молода дружина переїхала до чоловіка.
Щоби Марічка швидше стала справжньою дружиною чиновника, їй приставили людину, яка навчала етикету, мовчазності й умінню «не бачити зайвого», якщо на те не було дозволу.
Ну що, як день минув? питав Іван, повертаючись та сідаючи в крісло.
Все добре. Я вже вивчаю столовий етикет, почала займатися англійською, відповідала Марічка, вже знаючи: головне не давати приводу для невдоволення.
І все? А по господарству хто займався?
Я. З кухаркою меню на тиждень склала, продукти сама закупила, прибирала теж.
Непогано. Але дивися, щоб руки завжди були чисті, сама охайна, не смій виглядати, як сільська дівка. Якщо добре себе поводитимеш, візьму тобі водія і покоївку. Але ще не зараз не заслужила.
Марічка як не старалася, а спокійних днів було мало. Чоловік часто повертався пізно, роздратований і втомлений. Єдина, на кому можна було зігнати лють це дружина. Прислуга могла звільнитися, поширити чутки, а Марічці ніяк не втекти й скаржитися не було кому.
Вперше Іван вдарив дружину через місяць після весілля просто для «прикладу», щоб знала, хто господар. Потім побої ставали звичними, але майстерно, щоб сліди не лишалися та під одежею не видно було.
Минув рік. Друзі й колеги почали натякати Івану, що час заводити дітей.
Іване, ти ж здоровий чоловік! Як це, у вас з молодою дружиною досі нема дітей? Може, з нею щось не так? Покажи лікарю. Годі чекати, діти в сімї мають бути! Для чого було женитися?
Ще не планували. Дружина доучує технікум, сухо відповідав Іван.
Яке ще «доучує»? Що бабі та освіта? відрізали колеги.
Почався період безкінечних лікарів і аналізів. Навіть бити дружину припинив щоб лікарі не запідозрили нічого. Через кілька місяців зясувалось Марічка здорова і може стати матірю хоч завтра. Проблема в Івані, про що йому обережно натякнули й запропонували самому пройти обстеження.
Після обстежень Іван отримав невтішний діагноз шансів у нього мало. Тепер залишалося сподіватися на диво.
Колеги тиснуть, вдома молода гарна дружина, від якої немає дітей це злило Івана ще більше. Бити без сенсу, вже навіть страху немає. Для розваги Іван заводить коханку, що трохи його відволікає.
Минуло понад два роки, перш ніж Марічка нарешті завагітніла. У визначений час народилася Олена, копія батька. Але Іван не відчув до дитини нічого ніжного. Дівчинку виховували мати й няня. Батько міг тижнями не бачити доньку.
З віком Олена все більше дратувала батька; стримувати себе ставало важче. Вперше підняв руку на доньку, коли їй було пять. Дівчинка почала вередувати, а Іван щойно повернувся з важливої наради. Зірвався, кинув її через півкімнати до стіни. Від страху Олена навіть не заплакала. Батько ж спокійно ліг на диван і увімкнув телевізор.
Олена засвоїла урок, старалася татові не перечити. Але якщо вже побив один раз далі зупинятися не став. Міг принизити навіть перед гостями. Тепер впливу у нього вистачало, підтримувати образ зразкової родини вже було не потрібно.
Іване Дмитровичу, кажуть, ваша Олена гарна скрипалька! Схочете нам зіграти?
Скрипалька? З неї ще музикант ніякий! Якщо хочете послухайте, але я б себе пожалів на вашому місці! Оленко! Чого застигла? Неси скрипку і грай гостям!
Олена, почервонівши від сорому, мовчки забирала інструмент. Для дитини це страх і приниження, але ослухатися було страшніше.
Страх сцени залишиться з нею на все життя, і після закінчення музичної школи Олена більше не візьме до рук інструмент. Так і не стане перспективною скрипалькою.
Вона часто дивилася у книжках на щасливі родини й запитувала себе хіба це можливо? Чому їй дісталося таке життя, чому батько ненавидів весь світ? Мама також не стала для неї прикладом люблячої жінки. Вона не змогла полюбити дитину від нелюбого чоловіка-тирана.
Коли Олені було тринадцять, мама загинула, розбилася в автокатастрофі так звучала офіційна версія. Що було насправді, жодної відповіді. Після цього Олена ще більше замкнулася в собі.
Після школи Олена вступила до університету так вирішив батько. На роботі у нього вже були проблеми, і донька опинилася сама. До часу, коли Олена завершила навчання, Іван майже все втратив: і вплив, і гроші, більшість яких пішла на адвокатів і хабарі, аби уникнути арешту. Йому вдалося тихо піти на пенсію, оселившись на дачі в передмісті Києва. Олена до нього не їздила, не хотіла слухати його принижень.
Залишившись сам, Іван втратив можливість виливати свою злість на близьких, і це погіршило стан його психіки. Сусіди ставали дедалі настирливішими дзвонили Олені, казали, що з ним відбувається щось дивне. Вона мусила зібратися та забрати батька до себе в квартиру в Києві.
Можливість докучати доньці навіть «оживила» Івана Дмитровича. Кожного дня він влаштовував скандали, кидав речі, розкидав посуд, обзивав Олену. Вона виділила для нього окрему кімнату, поставила замок, проте й це мало допомагало деменція прогресувала. І Олені довелося приймати ще важче рішення оформити тата в приватний будинок для людей похилого віку.
Своєї родини вона так і не завела. Невпевнена, з розтрощеною душею, Олена остерігалася спілкування. На роботі трималася осторонь колег. Коли ж настав момент віддати батька до пансіонату, тягар провини не давав дихати.
Залишати батька вдома було небезпечно і для її життя. Обстеження підтвердило у батька розвивається деменція; він не розумів, що робить. Проте його давня злоба та ненависть до доньки лишилися навіть після того, як Іван перестав її впізнавати.
Олена обійшла всі пансіонати Києва у пошуках гідного. Той, що здався найкращим, коштував недешево 18 тисяч гривень щомісяця. Переважну частину зарплати йшло на цю оплату, доводилось додатково підробляти, щоб вистачило і на хліб.
Кілька днів після відїзду батька Олена не знаходила собі місця. Пригадувала, як колись давно вони з мамою теж тікали. То був єдиний раз, коли Марічка зважилася піти. Але Іван силоміць їх повернув, а згодом її не стало.
Та хоча Олена водночас відчуває до батька співчуття та провину, навідує його, іноді плаче, ніби це ті єдині відчуття, яким її навчили.
Разом із безкінечним почуттям провини й самотності до Олени поступово підкрадаються і проблеми зі здоровям…
