Серце кота глухо калатало у грудях, думки плутались, душа нила. Що могло трапитися, що господиня передала його чужим? Чому вона покинула його найближчу їй істоту?
Коли Лесі на новосілля подарували абсолютно чорного британця, вона кілька хвилин стояла спантеличена
Скромна однокімнатна квартира на Оболоні, яку вона ледве придбала, була ще зовсім не обжита. В житті вистачало труднощів і турбот.
А тут кошеня. Оговтавшись, Леся глянула в бурштинові очі малюка, глибоко зітхнула, усміхнулася і спитала того, хто приніс подарунок:
Це котик чи киця?
Котик!
Ну добре, значить, будеш Мурчиком, сказала вона, звертаючись до кошеняти.
Той відкрив маленьку пащеку і покірно прохрипів: «Мяу».
*****
Виявилось, що британці на диво спокійні й лагідні коти. Вже три роки Леся і Мурчик жили у злагоді та взаєморозумінні, теплом і радістю наповнюючи дні одне одного.
Мурчик радо зустрічав господиню з роботи, зігрівав її у ліжку, складав компанію під час перегляду фільмів, тулився під боком або супроводжував кожний рух на кухні й під час прибирання.
Життя з котом розквітло яскравими барвами. Приємно відчувати, коли вдома тебе чекають, коли є з ким і пожартувати, і посумувати. А головне той, хто розуміє тебе без слів.
Здавалося б, ось воно, щастя, але
Останнім часом Леся стала відчувати біль у правому боці. Спочатку почала грішити на те, що потягнула мяз, потім підозрювала жирну їжу. Але коли біль посилився, Леся звернулася до лікаря.
Коли той озвучив діагноз і розповів, що на неї чекає непросте лікування, Леся проплакала весь вечір, зарившись у подушку. Мурчик, відчуваючи її відчай, притулився до неї ще тісніше, муркочучи заспокійливо й лагідно.
Під тихий муркіт Леся непомітно заснула. А на ранок, прийнявши все як належне, вирішила не казати рідним про хворобу, щоб не було зайвих сліз і жалю, та й сама не хотіла бачити жалісних поглядів.
Вірилось, що лікарі допоможуть, була крихта надії. Їй запропонували пройти курс лікування, що міг полегшити стан.
Постало питання, що робити з котом. В глибині душі, примирившись із можливими наслідками, вона вирішила знайти для Мурчика добрий дім і чуйних господарів.
Дала оголошення на одному київському сайті, вказавши, що шукає добрі руки для породистого британця.
Коли перша людина зателефонувала і запитала причину, чому Леся розлучається з дорослим котом, вона, не знаючи й сама чому, видумала, що чекає на дитину, а під час вагітності загострилася алергія на шерсть.
Через три дні Мурчик із переноскою та всім котячим скарбом вирушив у новий дім, а Леся відїхала у лікарню.
Через два дні вона подзвонила, щоб дізнатись, як справи у Мурчика. Вибачаючись сто разів, їй сказали, що кіт тієї ж ночі втік і знайти його не можуть.
Перша реакція Лесі негайно залишити лікарню і кинутись на пошуки. Вона навіть просила чергову медсестру випустити її, але та суворо поставила її перед фактом і веліла повернутись у палату.
Сусідка по палаті, побачивши Лесину гіркоту, запитала, що трапилось. Леся, гірко ридаючи, все їй розповіла.
Не гризи себе, дівчино, сказала тендітна старша пані, завтра приїде лікар з Києва, великий фахівець. Мій син підприємця, хотів мене перевезти до приватної клініки, але я відмовилась. Син добився, щоб лікар приїхав сюди, а я попрошу, щоб і тебе подивився. Може, не все так страшно, говорила вона, тепло гладячи Лесю по плечу.
*****
Вибравшись із переноски, Мурчик зрозумів, що опинився у чужій квартирі. Незнайома рука потягнулась погладити його
Мурчик не витримав і від душі ляснув ту руку лапою, після чого шмигнув у темний куток.
Павле, не чіпай його поки, дай звикнути, пролунав мякий жіночий голос, але це був не голос його Лесі.
Серце кота глухо стукало, думки плутались, душа боліла. Як так сталося, що найдорожча людина віддала його чужим?..
Мурчик із страхом сканував кімнату бурштиновими очима. Побачив відчинене вікно. Як справжній чорний блискавка, він пролетів кімнату й вискочив назовні!
На щастя, це був другий поверх, а під вікном розкинувся густо засіяний газон. З нього і почалась Мурчикова подорож додому
*****
«Світило» виявилося жінкою трохи за сорок, звали її Марія Павлівна. Вона уважно оглянула медичну карту, попросила Лесю лягти боком, провела ретельний огляд, докладно розпитала про характер болю, помацала, простукала та направила на додаткове обстеження.
Леся не чекала нічого хорошого. Повернувшись у палату, вона побачила на ліжку свою літню сусідку.
Ну, що сказали, Лесю? запитала та.
Поки що нічого, сказали, що трохи пізніше зайдуть.
Мені от не пощастило, підтвердила мій діагноз, сумно промовила жінка.
Пробачте і дякую вам відповіла Леся, не знаючи, як підтримати людину, яка знає, що її дні пораховані.
Минуло півгодини, до палати зайшла Марія Павлівна у супроводі інших лікарів.
Олеся, маю для вас добрі новини. Вашу хворобу можна вилікувати, я вже призначила курс. Два тижні у стаціонарі і зможете повернутися до звичайного життя, радісно сказала вона.
Коли лікарі пішли, сусідка повернулась до Лесі:
Оце прекрасно! Я щаслива, що перед відїздом зробила ще одну хорошу справу. Будь щаслива, дівчинко!
*****
У Мурчика не було ні компаса, ні карти, і поняття про зірки але його вело котяче серце. Його шлях був сповнений пригод і несподіванок.
Ніколи не знаючи міста, британський аристократ за день став справжнім хижаком із загостреними інстинктами.
Оминаючи шумні бульвари, перебігаючи провулки, Мурчик швидко навчився літати у своєму розумінні, тікати від дворняг, миттєво дертись на дерева, спати у розвилках гілок, шукати їжу там, де раніше й не думав.
Якось у тихому дворику він зіткнувся з місцевим котячим ватажком старим кудлатим рудим котом. Той одразу зрозумів, що Мурчик тут новенький. З гучним нявканням кинувся на британця, але розлючений Мурчик не відступив. Сутичка була короткою місцевий бос ганебно втік у зарослі, залишивши як згадку дірку у вусі.
Мурчик продовжив шлях. Він навчився красти сосиски у дворових котів, їв із смітника, ночував на деревах і не цурався чужих підїздів.
Одного разу його загнала зграя дворняг на тонке деревце, гавкали, трясли стовбур. Люди підняли галас і налякали собак. Одна з жінок спробувала привабити кота ковбаскою, забрала до себе і Мурчик, голодний і знесилений, погодився.
Але відіспавшись і наївшись, згадав про свою мету, і коли жінка відчинила двері вислизнув у підїзд і знову вирушив додому
*****
Виписавшись із лікарні, Леся повернулась у свою квартири на Оболоні. Їй згадувались слова тієї жінки: «Будь щаслива». Звичайно, вона раділа, що стала здоровою.
Та серце нило за Мурчиком. Вона не уявляла, як буде жити одна, заходити у порожню квартиру
Леся одразу подзвонила людям, що забрали Мурчика, і взяла їхню адресу. Приїхавши, дізналась подробиці втечі кота, вирішила шукати слідами Мурчика.
Їй казали, що це неможливо, що вже минуло дві тижні, що домашній кіт давно не вижив би на вулиці. Але вона не вірила.
Леся йшла пішки, обходила кожен двір, придивлялась до темних підїздів, оглядала гаражі і кликала Мурчика, вдивляючись у підвальні вікна.
Коли вже підходила до свого будинку, зрозуміла кіт зник без сліду. Йому було неможливо пройти той шлях, що вона подолала за дві години з усіма затримками.
У рідному дворі Леся зайшла з важким серцем, очі наповнилися слізьми, душа боліла. Раптом крізь сльози помітила, що до неї по тротуару прямує чорно-кольоровий кіт.
«Якийсь чорний кіт» промайнула думка. Леся зупинилася, вдивилась і впізнала його. Вона зірвалась: «Мурчик!!»
Кіт не побіг сил вже не було, він сів на асфальт, щасливо примружився й мовив хрипко: «Я повернувся!»Леся кинулася навколішки прямо на тротуар, обійняла Мурчика так обережно, як обіймають найдорожче у житті. Відчувши знайомий запах і ніжні руки, він затремтів та притиснувся до неї усім своїм котячим серцем. Люди проходили, кидали здивовані погляди, але для Лесі й Мурчика світ звузився тільки до них. Нехай він негладкий і трошки обдертий, але він її Мурчик, її вірний друг, її щастя.
Вона підняла кота на руки й прошепотіла: «Я більше не віддам тебе нікому. Ми разом, розумієш? Разом!». Мурчик у відповідь пробурмотів ледве чутне «мрр…», і Леся раптом зрозуміла: найважче залишилось позаду. Випробування, яких вона боялася, змінили її, але не забрали головного її здатність любити і бути любленою.
Вдома Леся накинула Мурчику на груди стару ковдру, насипала у миску найкращу їжу, сіла поряд і просто слухала його муркотіння. За вікном вечоріло, світ затихав, а в невеличкій квартирці на Оболоні панували тепло, вдячність і просте щастя.
І поки десь далеко світ котів і людей був сповнений несподіванок, у цій хаті було двоє, які знайшли одне одного вдруге і цього разу вже назавжди.
