Батьки мого чоловіка, Богдана, — заможні люди. Вони живуть у розкішному будинку в центрі Львова, мають декілька авто та постійно їздять на відпочинок за кордон. Я ж виросла в звичайній родині з маленького містечка під Тернополем. Коли ми з Богданом зустрілися та вирішили одружитися, різниця в нашому походженні не мала значення. Ми були молоді, закохані й хотіли будувати життя власними силами. Хоча, звичайно, не відмовилися б від допомоги рідних, якби вони її запропонували, — розповідає Марія.
Ми з Богданом давно мріяли про власне житло. Набридло кочувати по орендованих хатинах, де то шпалери відліплюються, то кран капає, а господарі лише чекають, коли ми звідти виїдемо. Батьки Богдана знали про наші труднощі, але ніби не помічали їх. У них явно були гроші — могли б допомогти, якби захотіли. Але бажання, схоже, не було.
Мої батьки живуть далеко, на Тернопільщині. Їхні доходи скромні, і я ніколи не розраховувала на їхню підтримку. З батьками Богдана ми в одному місті, але після весілля вирішили не жити разом — хотіли бути незалежними. Ми орендували квартиру, працювали на знос, відмовляли собі у відпочинку, щоб збирати на власне житло. Батьки Богдана знали про це, але воліли триматися осторонь.
Одного разу ми заїхали до них у гості. Свекруха, як завжди, почала розпитувати, коли ж вона стане бабусею. Я наважилася натякнути:
— Ми подумаємо про дитину, коли в нас буде своя оселя. Поки що навіть на перший внесок грошей немає.
Свекруха лише співчутливо кивнула, не кажучи ні слова. Її погляд був порожнім, наче мої слова розчинилися у повітрі.
За кілька місяців я дізналася, що вагітна. Ця новина перевернула наше життя. Ми повідомили батькам Богдана, що чекаємо дитину. Вони були в захваті, вітали нас, будували плани, як доглядатимуть онука. Я наважилася на відверту розмову і запитала, чи не могли б вони допомогти хоча б з першим внеском за квартиру. Адже для дитини так важливо рости у власному домі.
Але свекруха раптом змінилася в обличчі. Вона холодно відповіла, що в них немає вільних грошей і вони нічим не можуть допомогти. Це була брехня! Ще напередодні свекор хвалився Богданові, що вони збираються купувати новий позашляховик. Виходить, на авто гроші є, а на житло для сина й майбутнього онука — ні.
Я намагалася триматися, але всередині кипіло від образи. Мрія про власну оселю, де ми могли б виховувати дитину, руйнувалася на очах. Я змирилася з думкою, що нам доведеться далі ютитися в орендованій хаті, де вічно щось ламається. Але допомога прийшла звідти, звідки я найменше очікувала.
Ми поїхали до моїх батьків, щоб розповісти про вагітність. Мати вислухала нас, а потім розповіла про своє рішення. Вони з батьком вже все обдумали: вони вирішили продати свою квартиру в місті, щоб допомогти нам із грошима на житло. Самі ж вони збиралися переїхати до села до бабусі, запевняючи, що там їм буде навіть краще, ніж у місті.
Я намагалася їх відмовити, але вони були непохитні. За місяць вони продали квартиру, і ми з Богданом отримали не лише гроші на перший внесок, а й трохи більше. Незабаром ми купили затишну двокімнатну квартиру на околиці Львова. Тепер у нас було своє гніздечко, де ми могли спокійно готуватися до народження дитини.
Зараз ми щасливі й впевнені у майбутньому. Але поведінка батьків Богдана досі не дає мені спокою. Вони поставили покупку нового авто вище за добробут власного сина й майбутнього онука. Це болить. За всю мою вагітність вони жодного разу не подзвонили, не запитали, як я себе почуваю, не поцікавилися, чи потрібна нам допомога. Вони живуть своїм життям, повним достатку й безтурботності, і, схоже, їм байдуже до нас.
Я все частіше думаю, що дитині не потрібні такі бабуся й дідусь. Вони показали, що їхні інтереси важливіші за родину. Коли наша дитина з’явиться на світ, я хочу оточити її людьми, які справді любитимуть її й піклуватимуться про неї. А це точно не будуть ті, для кого нове авто важливіше за щастя онука.
