Стареньку бабусю Катерину проводжає вся сімя. Ніхто вже й не пробує приховувати, що їм обридла її присутність у квартирі на Оболоні. Говорять усе в очі, без сорому. Весна стала справжнім святом бо це означає, що Катерина нарешті поїде в село під Полтавою й надовго не повернеться.
Онуки дивляться на неї відчужено, невістка Галина навіть не криє роздратування. Син Олег завжди десь у справах, у відрядженнях по Україні, а як повертається додому холодний, як і всі. Для них бабуся зайва турбота, зайва людина. І Катерина це добре відчуває. Мовчки терпить, терпляче рахує дні до весни єдина маленька радість на горизонті.
Цього року тепло накотило особливо рано. Бабуся щодня сидить біля будинку на лавці, підставляє худі руки весняному сонцю, вдивляючись у світле небесне шатро. Її стареньке пальто вже зовсім зносилось, а чоботи такі діряві, що нагадують знесиленого пташеня.
Рідня до неї не знаходить доброго слова, а ось сусіди вітаються, цікавляться здоровям, допомагають піднятись вузькими сходами на пятий поверх. А хлопчаки з сусіднього двору не раз підхоплюють бабусину торбу з продуктами, коли зустрічають біля магазину.
Попри свій вік, Катерина не сидить без діла завжди йде варити борщ, пере рушники, витирає пил. Проте Галина, повернувшись із роботи на Печерську, кидає їй одні й ті ж слова:
Якщо від ранку до вечора вдома роби все сама!
Онуки майже не розмовляють із нею. Коли приводять додому друзів, Катерина тихенько зачиняється у своїй маленькій кімнаті бо одного разу почула болючі слова:
Бабусю, від тебе соромно перед знайомими!
Вона не ображає у відповідь, не свариться, просто мовчить. А від самотності й образи ночами непомітно схлипує, щоб ніхто не почув.
У день відїзду родина викликає таксі Катерина виймає лише стару дорожню сумку та невеликий пакунок. Повільно, спираючись на ціпок, проходить по перону Київського вокзалу, сідає на лавку відпочити. Коли поїзд на Полтаву підкочується до перону вона підіймається й заходить до вагону.
Сидячи біля вікна, вона дістає з сумки зімяту фотокартку. На знімку Олег, Галина та онуки. Тут усі сміються, обіймаються. Останніми роками їй доводилось бачити їхні посмішки лише тут на цьому фото. Катерина ніжно цілує світлину та ховає її назад.
Уже у Полтавській області, на своїй станції, вона виходить, і хтось із односельців довозить бабусю під саму хвіртку. Скрипить стара хвіртка, і Катерина неквапливою ходою ступає на знайому стежку до хати, яку зводив її чоловік. Тут усе до болю рідне. Тут бабуся потрібна нехай не людям, але стінам, деревам, паркану й ганку, що хилиться.
Це село частина її душі. Тут Катерина народилась, тут виросли її діти, тут вона поховала свого Івана. Тут пройшла майже уся її дорога з радощами і слізьми.
У хаті вона відчиняє навстіж вікна, розтоплює піч, сідає на лавку біля підвіконня, згадує минуле. На цьому місці колись сиділи її діти босоніж, сміялися, бігали по кімнаті. Шепоче сама собі: «Я тоді була потрібна, була мамою найкращою у світі».
Сонце, таке ж свіже, як і колись, лізе у вікно. Весна здається особливо теплою. Бабуся Катерина нарешті усміхається тихо, ледь помітно.
Вранці її вже не стає. Вона залишилася в тому місці, де завжди хотіла бути у своєму домі, на рідній землі.
На старому столі лежать пожовклі фотографії. А зверху та, трохи зімята, де усміхається її родина.
Доки ми живі, маємо час сказати «дякую», попросити вибачення, сказати рідним, що любимо їх. Людина йде і вже не повернеться. У серці залишається лише спогад і біль, що тяжко носити.
Живіть із вірою. Будьте щирими. Робіть добро від душею. Любіть та цінуйте близьких поруч. Не відкладайте добрі слова на завтра бо його може не бути.
