Збирали бабусю усією родиною
Сьогодні зранку ми зібралися вдома, щоб провести бабусю в село. Якщо чесно, усі говорили їй прямо, як вона вже всім набридла. І про те, що нарешті прийшла весна і значить, вона поїде до села аж до пізньої осені. Онуки майже не звертали на неї уваги, невістка її не любила, а тато постійно був у відрядженнях по Україні, то у Львові, то в Харкові. Але навіть коли він приїжджав додому, ставлення його до мами було досить холодне.
Бабуся була для нас тягарем. Вона сама все це розуміла і терпіла з останніх сил, кожного року очікуючи весну, ніби на щось світле, вірне, справжнє. Весна цього року прийшла раніше, ніж завжди. Бабуся часто сиділа біля підїзду, дивилася на ясне весняне небо, грілася на сонці. Вигляд у неї був як у беззахисного горобчика: худенька, в стареньких вишитих сорочках, які давно бачили все, в стоптаних черевиках, поверх яких натягала резинові галоші.
Хоча свої її не любили, сусіди з нашої багатоповерхівки ставилися до неї тепло. Завжди віталися, питали, як здоровя, допомагали донести сумки та піднятися на пятий поверх. Сусідські хлопці навіть раз чи два допомагали їй донести покупці, коли зустрічали її дорогою з магазину. Бабуся, незважаючи на вік, усе старалась робити сама і їсти варила, і прала, і прибирала. Це були її обовязки. Невістка ж рідко бралась за щось із цього.
Ось ти вдома весь день сидиш, то й роби все тут, грубо казала невістка, повертаючись з роботи й скидаючи взуття в коридорі.
Онуки з бабусею майже не розмовляли. А коли приходили до них друзі, вона навіть не виходила з кімнати після того, як онук одного разу сказав, що її вигляд ганьбить їх перед однокласниками.
Бабуся ніколи нікому не суперечила. Більше мовчала. А вечорами, коли всі спали, тихенько плакала у своїй кімнатці про таку долю.
На вокзал відправили її на таксі, щоб не водити на автобусах. Речей у неї було небагато: старенька торба та невеличкий вузлик із якимось лахміттям. Спираючись на палицю, бабуся повільно йшла по перону. Зупинилася біля лавки, присіла. Коли підійшов поїзд, вона зайшла до вагону. Дивилася у вікно добрим і світлим поглядом. Коли поїзд рушив з Києва, бабуся дістала з сумки помяту фотографію там син, онуки й невістка усміхалися. Останнім часом їхні посмішки вона бачила лише на цьому фото. Бабуся поцілувала знімок і обережно поклала назад у сумку.
Зійшовши на станції, вона тихо пішла в бік села. Хтось підвозив її майже до самого двору. Відкрила хвіртку, пішла розкислою від весняної сирості стежкою до хати. Тут усе було рідне. Своє. Тут вона була потрібна навіть старим стінам, похиленому паркану, покосився ганок, але потрібна. Її тут чекали.
Село для бабусі це все. Тут вона народилася. Тут народилися діти, помер чоловік. Прожила тут майже половину життя. Поховала старшого сина. Так вже сталося, що він не дожив до цього дня.
Бабуся відкрила віконниці, розтопила грубку. Сіла біля вікна на лавку, задумалась. На цій лавці колись сиділи її діти; за цим столом їли, спали на цих ліжках, бігали по цих долівках і дивилися в ці ж вікна. У вухах її звучали дитячі голоси тоді вона була мамою, найпотрібнішою, найріднішою для них.
А сонце, як колись, сяяло у вікно, і весен було багато щасливих і турботливих, прожитих у цих стінах. Вона усміхнулася привітній весняній сільській тиші
***
Вранці вона не прокинулась. Залишилась назавжди на своїй землі. На столі лежало багато старих фотографій і одна свіжа, але помята та сама, з якої ще вчора їй усміхалися рідні.
Поки живі ми можемо багато встигнути: попросити вибачення, подякувати, зізнатись у своїх почуттях. Поки живі, не маємо права відкладати це на завтра. Бо йдучи, людина вже ніколи не повернеться, а в наших серцях залишаться такі камені, що носити буде тяжко.
Жити потрібно з вірою й правдою, робити добро від щирого серця, любити, чекати, цінувати почуття інших, памятати тих, хто дав тобі життя і поставив на ноги.
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
