Олена Миколаївна йшла вулицями невеличкого містечка під Житомиром, щоб забрати онуку зі школи. Її обличчя сяяло від щастя, а підбори дзвінко цокали по асфальту, як у далекі роки молодості, коли життя здавалось безмежною піснею. Сьогодні був особливий день вона нарешті стала господаркою власного житла. Це була світла, затишна однокімнатна квартира у новобудові, про яку вона мріяла роками. Майже два роки вона відкладала кожну гривню, економила на всьому. Продаж старого будиночка в селі дала лише половину суми, решту додала дочка, Наталка, але Олена Миколаївна поклялась повернути борг. Їй, сімдесятирічній вдові, вистачало і половини пенсії, а молодим дочці та зятю гроші потрібніші, адже у них ще все попереду.
У шкільному холі її чекала онука, Софійка, другокласниця з хвостиками. Дівчинка кинулась до бабусі, і вони пішли додому, базікаючи про дрібниці. Вісьмирічна Софійка була світлом у житті Олени Миколаївни, її найбільшим скарбом. Наталка народила її пізно, майже у сорок, і тоді ж попросила матір про допомогу. Олена Миколаївна не хотіла покидати рідний сільський дім, де кожен куток був сповнений спогадів, але заради доньки й онуки пожертвувала усім. Вона переїхала ближче, взяла на себе догляд за Софійкою забирала зі школи, сиділа до вечора, поки батьки не повернуться з роботи, а потім йшла до своєї невеличкої квартирки. Житло оформили на Наталку так, на всяк випадок, адже старих людей легко обдурити, а життя непередбачуване. Олена Миколаївна не заперечувала: це була лише формальність, як вона вважала.
Бабусю, раптом перебила її думки Софійка, дивлячись на неї великими очима, мама казала, що тебе треба віддати у будинок для літніх.
Олена Миколаївна завмерла, немов її облили крижаною водою.
У який будинок, серденько? перепитала вона, відчуваючи, як холод проймає до кісток.
Ну, туди, де живуть старенькі бабусі й дідусі. Мама казала татові, що тобі там буде добре, не нудно, Софійка говорила тихо, але кожне слово било, як молот.
Та я ж не хочу туди! Краще в санаторій поїду, відпочину, відповіла Олена Миколаївна, голос їй затремтів, а в голові закрутився вихор. Вона не могла повірити, що чує це від дитини.
Бабусю, тільки не кажи мамі, що я тобі розповіла, прошепотіла Софійка, пригортаючись до неї. Я підслухала, як вони розмовляли вночі. Мама казала, що вже домовилась з якоюсь тітонькою, але заберуть тебе не зараз, а коли я трохи підросту.
Не скажу, моя рибко, пообіцяла Олена Миколаївна, відчиняючи двері квартири. Голос їй тремтів, ноги підкашувались. Щось мені погано, голова запаморочилась. Трохи полежу, а ти переодягайся, добре?
Вона впала на диван, відчуваючи, як серце бється в грудях, а перед очима все плив
