Сьогодні оголосили посадку, і я вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому. Зайшовши до плацкартного вагона, знайшов своє нижнє місце. Поки влаштовувався, почув чиєсь важке дихання — хтось ішов вагоном, ледь переводячи дух. Обернувся: немолода жінка з валізою на коліщатках, схожою більше на рюкзак, у осінньому пальті та квітчастій хустці зупинилася навпроти, намагаючись відсапнутися.
«Ну все, — подумалося мені, — бабуся моя сусідка, зараз почне нижню полицю випрошувати».
— Глянь-но сюди, сину, у мене наче нижнє місце, — зрештою віддихавшись, озвалася пасажирка.
І справді, місце виявилося нижнім. Вона заметушилася, розкладаючи речі. Я зауважив, що сусідці вже за сімдесят. «Треба ж, — подумав я, — і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться…».
Бабуся нарешті всілася на свою полицю, чемно склавши руки на колінах, наче школярка за партою. Пасажири заходили, але на верхні місця в нашому плацкарті ніхто не сів, і я вже змирився, що доведеться їхати з літньою жінкою, з якою й балакати ні про що.
Потяг рушив. Незабаром з’явилася провідниця — принесла постіль. Жінка одразу взялася до білизни, ретельно розстеляючи та заправляючи. Потім знову сіла й першою заговорила:
— Не звична я до такої постілі, вдома ліжко м’яке, а тут доведеться боки пом’яти. З молодих літ не їздила, вже й не сподівалася, що колись поїду.
Я кивнув, але мовчав.
— Мене Валентина Степанівна звуть… а вас як величати?
— Віктор.
— А по батькові?
— Матвійович. Можна просто Віктор.
— Ну то й добре, ти ще молодий, можна й на ім’я… У гості їдеш?
— Чому в гості? — здивувався я. — З відрядження додому повертаюся.
— Отак! Додому — то добре. А я ось із дому на старість. — Жінка раптом замовкла й почала дивитися у вікно. Мені здалося, що в очах у неї бриніли сльози, хоча вона й не плакала. І мені стало соромно за те, що так негостинно поставився до своєї старенької сусідки.
— А ви теж додому чи з дому? — уже щиро, бажаючи згладити власну холодність, запитав я.
— З дому, синку, з дому, — ось тому мені й незвично. Їхати всього трохи більше доби, а так неспокійно в дорозі.
— А до кого їдете?
— До доньки, — Валентина Степанівна витягла з кишені хустинку й витерла набіглу сльозу.
— Так радіти треба, а ви плачете.
— А я й радію. П’ять років із донькою не бачилися, вже думала, що більше й не зустрінуся.
— Розгубилися, чи що?
— Розгубилися, синку, з власної волі розгубилися. Характери наші спокою в молодості не давали, гордість заважала мирно жити, от і не бачилися стільки літ. Щойно донька підросла, перестали ми з нею ладнати. Без батька я її ростила, всяке було: часто сварилися. Заміж уперше назло мені вийшла, та не пожилося їй. А я добрим словом не підтримала, дорікала їй… отак і скандалили все життя. Онучку проти мене налаштувала, усе мені наперекір робила… А п’ять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й у міліцію, ну, або як воно тепер зветься — у поліцію, ходила, довідки наводити, переживала, вона ж з онучкою поїхала.
Потім озвалася, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала й не приїжджала ніколи. Із тим тягарем я й прожила всі ці роки. За цей час зрозуміла, що теж була неправа… Нехай вона мене не слухала, нехай ображалася, але ж вона мені рідна донька…
А торік прийшов лист від Оксани — так мою доньку звати. Написала, де живе, що з чоловіком давно розлучилася, що вже сама бабусею стала, і питала про моє здоров’я. Я проплакала цілу ніч, а тоді написала, що життя мені без них немає. Потім поговорили по телефону й зрозуміли, що винні обидві.
В онучки дитина народилася, значить, правнук у мене. Оксана їй у всьому допомагає, до того ж робота в неї, вирватися не може… мене ось покликала. Ну а що мені? Хату на замок, сусідці наказала, щоб за будиночком приглядала та протоплювала в холод, а сама сумку зібрала й наважилася до доньки в гості поїхати, бо невідомо, скільки ще часу мені відпущено, побачитися хочеться…
Я мовчав. Думав про свою матір, яку відвідую вкрай рідко. Мати живе в селі, там і старша сестра. Я завжди вважав, що сестра догляне. А тепер, після цієї розповіді, щось стиснулося в грудях, накотилася туга, адже я син, мати скучає за мною, хоче частіше бачити.
Усю дорогу ми проговорили з Валентиною Степанівною — час минув непомітно. Я допоміг їй вийти з вагона й помітив, що назустріч іде миловидна жінка, тривожно вдивляючись у наш бік. Я відійшов убік. Дві рідні людини зустрілися поглядами, обнялися й довго не могли відірватися одна від одної. Обидві плакали. Та зустріч була настільки зворушливою, що я й не сумнівався — усе в них буде добре. Тепер уже точно добре.
Я відступив далі, хотілося чимось вгамувати збудження… І взагалі багато чого стало зрозумілим після цієї зустрічі. Дістав мобільний і набрав номер матері. Просто захотілося сказати: — Мамо, я приїхав, я вже на місці, на вихідних чекай у гості.
Ця поїздка навчила мене: не відкладай розмову з рідними на потім, бо гордість і дрібні образи з’їдають найцінніші роки. Ми часто шукаємо виправдання власній байдужості, а час минає непомітно — і тільки від нас залежить, чи встигнемо сказати найголовніші слова тому, хто їх чекає.
