Бабця обирала не нас
Лідія Іванівна стояла біля вікна й дивилась, як у дворі граються чужі діточки. Маленька дівчинка з косичками нагадала їй внучку Софійку, яку вона не бачила вже півроку. А могла б бачити щодня.
— Лідо, чого така сумна? — підійшла до неї сусідка Ганна Степанівна з чашкою чаю в руках. — Знов про онуків думаєш?
— Та так, усяке в голову лізе, — зітхнула Лідія Іванівна. — Дивлюсь на цих малят і думаю, могла б зараз із Софійкою гуляти, казки їй читати.
— Ну й чого себе мучиш? Зробила вибір, тепер живи з цим.
Ганна мала рацію. Вибір справді був. І Лідія його зробила. Тільки ось наслідки вийшли зовсім не такими, як вона уявляла.
Все почалося з того, що захворів її чоловік. Серйозно захворів, лікарі одразу сказали — потрібен постійний догляд. Лідія Іванівна кинула роботу, перетворилася на сидєлку. Півтора року вона не відходила від Олександра ні на крок. Годувала з ложечки, перевертала, мила, читала вголос газети.
За цей час син Богдан приїжджав разів три, не більше. Уся робота, справи, немає часу. А от молодший син Тарас з’являвся регулярно. Допомагав із ліками, продуктами, грошей підкидав. Дружина його, Марійка, теж гарна була — то борщик принесе, то постирає щось.
— Мам, може, тата в лікарню відвеземо? — пропонував Богдан під час чергового короткого візиту. — Там за ним подивляться, а ти відпочинеш.
— Як це в лікарню? — обурилася Лідія Іванівна. — Він же без мене пропаде. Тридцять років разом прожили, а тепер кинути?
— Не кинути, а забезпечити нормальний догляд.
— Нормальний догляд — це вдома, з родиною.
Богдан похитав плечима й поїхав. А Тарас продовжував допомагати. Навіть дружину свою привозив з донечкою, щоб дідусь онучку бачив.
Коли Олександр помер, Лідія Іванівна залишилася зовсім сама. Квартира здалася їй величезною й порожньою. Кожен куток нагадував про чоловіка, кожна річ відгукувалася болем у серці.
— Мам, переїжджай до нас, — запропонував Тарас на поминках. — Чого тобі самій сидіти?
— Та не знаю я, — зніяковіло відповіла вона. — Звикла тут.
— Мам, у нас місця мало, — встряв у розмову Богдан. — У Тараса квартира більша, їм легше.
— Місце знайдемо, — твердо сказав Тарас. — Головне, щоб мама не сама була.
Лідія Іванівна дивилася на синів і думала. Богдан успішний, квартира в нього трикімнатна, у хорошому районі. Тарас простіше живе, у двійці на околиці, зарплата менша. Але душа в нього добра, це вже точно.
— Я подумаю, — сказала вона тоді.
Думала вона довго. Богдан приїжджав рідко, але завжди привозиз дорогі продукти, якісь закордонні ліки. Розповідав, як добре їй буде в його районі — і поліклініка поруч хороша, і магазини, і парк для прогулянок.
— Мам, я ж старший син, — казав він. — За традицією батьки зі старшим живуть.
А Тарас просто приходив і допомагав. То люстру почистить, то продукти принесе, то просто посидить, поговорить. Марійка його пиріжки пекла, Софійка малюнки дарувала.
— Бабусю, а коли ти до нас переїдеш? — питала онука, обіймаючи її за шию. — Я тобі свою кімнату покажу. У мене там ляльковий дімок є, разом гратимемо.
— Скоро, доню, скоро, — відповідала Лідія Іванівна, а сама все не могла наважитися.
Рішення прийшло несподівано. Богдан приїхав знову, але не один, а з дружиною Яриною. Вони сіли на кухні, і Ярина почала розповідати, як чудово їм буде жити всім разом.
— Лідіє Іванівно, ви ж розумієте, що Богдан може вам забезпечити кращий догляд, — говорила вона, напружено посміхаючись. — У нас і кімната для вас буде окрема, і харчування гарне. А в Тараса що? Тіснитися втрьох у двійці?
— Ми не тіснимося, — заперечила Лідія Іванівна. — У них все дуже затишно.
— Та ну що ви. Звичайно, люди хороші, не сперечаюсь. Але можливості різні. Ось дивіться, — Ярина дістала з сумки якийсь папірець, — я вже знайшла для вас кардіолога. Приватного, кращого у місті. Богдан готовий оплачувати.
Лідія Іванівна взяла листок, на якому було написано прізвище лікаря і телефон.
— А Тарас із своєю зарплатою такого лікаря не потягне, — продовжувала Ярина. — Це ж дванадцять тисяч за прийом.
— Скільки? — здивувалася Лідія Іванівна.
— Авжеж. Якісне лікування дешево не коштує. І потім, подумайте про майбутнє. Мало що трапиться. Богдан завжди допоможе, у нього кошти є.
Богдан сидів мовчки, час від часу киваючи на слова дружини.
— І до того ж, — продовжувала Ярина, — ми ж не чужі люди. Я розумію, що з Марійкою у вас стосунки хороші, але все ж… Де гарантія, що завтра вони не посварються з Тарасом? Розлучення станеться, і що тоді? А ми з Богданом вже п’ятнадцять років разом, сім’я міцна.
Після їх відходу Лідія Іванівна довго сиділа наІ тепер, стоячи біля вікна та спостерігаючи, як Софійка грається у дворі з іншими дітьми, Лідія Іванівна усміхнулася, бо зрозуміла, що справжнє багатство — не в грошах, а в теплі родинного дому.
