Бабка з нізвідки
Соломія спала міцно, немов після трьох змін без відпочинку, коли різкий дзенькіт у двері розірвав тишу.
— Господи, хто це в такій ранній час?! — проворкотала вона, перевертаючись на бік. Але дзвінок не припинявся — настирливий, нетерплячий, наче хтось за дверима боровся з часом.
Роздратовано накинувши хустку, Соломія підійшла до дверей і глянула у вічко. За порогом стояла зморщена бабуся, в руках тримала величезного пухнастого кота, а обличчя її було бліде, виснажене, наче життя вже полишило її.
— Хто там? — грізно кинула дівчина, зовсім не маючи наміру відчиняти. Про таких бабусь ходили чутки — і не завжди добрі. Але раніше старуха ажіахнула, сіла на підлогу й почала сповзати по стіні. Кіт вирвався з її рук і, жалібно нявкаючи, кружляв навколо.
— Ну за що мені усе це… — зітхнула Соломія та розчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Зараз викличу швидку, не хвилюйтеся, усе буде добре, — прошепотіла вона, підхоплюючи стару жінку. Дотягнувши її до ліжка, набрала номер.
Кіт, наче розуміючи, сів поряд і пильно стежив за діями Соломії.
— Як вас звати, бабусю?
— Ганна Іванівна… документи мої он там… — прохрипіла бабуся і показала рукою на торбу.
Соломія дістала торбу, вийняла папери, і коли хотіла ще щось запитати, бабуся тихо прошепотіла:
— Тільки, доню, до лікарні я не поїду… У мене онук чекає. Я йому гроші маю віднести, а то нас з котиком із хати виженуть…
— Ось прийде лікар, він і вирішить, чи можна вам кудись іти в такому стані. За кота не турбуйтеся, я його годуватиму й доглядатиму. А чому це ви онукові гроші несете, а не він вам?
— Не питай, доню. Це не тобі знати… — із сумом відвела погляд бабуся.
У цю мить знову подзвонили. Прибули фельдшер і лікар. Оглянувши бабусю, вони винесли вердикт: терміново до п’ятої міської лікарні.
— Нікуди я не поїду! — уперто бунтувала Ганна Іванівна.
— Поїдьте, бабусю. Я вас відвідаю, чесне слово. А з котом у нас усе буде чудово — ми з ним знайдемо спільну мову.
Наступного ранку Соломія прокинулася раніше звичайного. В голові крутилася одна і та сама думка: чому, ну чому її завжди затягує в чиїсь життєві драми? Але серце підказувало — усе не дарма. У Ганні Іванівні було щось рідне.
Своїх батьків Соломія майже не пам’ятала — вони загинули, коли їй було тринадцять. Палена горілка. Відтоді її життя пішло шкереберть. Дитбудинок. І лише одна сусідка — старенька Марія Тихонівна — робила її дитинство хоч трохи світлішим. Та й та померла, коли Соломії виповнилося шістнадцять. Відтоді — сама, нікому непотрібна.
Зараз Соломії двадцять три. Вона самостійна, розумна, не боїться труднощів. Вчора, переглядаючи бабусині документи, помітила адресу. І сьогодні попрямувала туди.
Будинок на вулиці Шевченка був звичайним. Біля під’їзду сиділи дві бабуськи. Соломія завела розмову — і через десять хвилин знала всю історію Ганни Іванівни.
Багато років тому вона залишилася сама з онуком, батьки хлопця розбилися. Жінка ростила його як могла. Але той, ледь підріс, зв’язався з поганою компанією. Тепер виганяє бабусю, вимагає гроші, погрожує вбити кота, якщо та не принесе. Квартиру від батьків здає, сам живе в теплі — у дівчини. Міліція? Та де там — сімейні справи, розбирайтеся самі.
Соломія кипіла від злості. Піднялася сходами, подзвонила. Відчинив заспаний, смердючий горілкою парубок.
— Ах ти, негіднику! Як ти смієш старої жінки із хати виганяти?! Як тобі не соромно?! — Соломія буквально вдерлася в квартиру, стиснувши кулаки. — Зараз збираєш речі — і на свою хату. Або я тобі влаштую! Я тебе на дрібні шматочки!
Парубок мовчки кивнув. За п’ятнадцять хвилин, із сумкою на плечі, він вилетів із під’їзду. Соломія залишилася. Прибрала. Нагодувала кота. І пішла до лікарні.
Ганна Іванівна заплакала, побачивши Соломію.
— Ось їжа, ось усе, що потрібно. І онука я виставила. Не сперечайтеся, бабусю. Не діло старим на вулиці ночувати.
— Дякую тобі, доню. Думала, під тином і вмру…
— А мені ви потрібні. І коту. Спокійно відпочивайте. Завтра знову прийду.
За тиждень Соломія забрала бабусю додому.
— Як чисто… як гарно… Чим же я тобі віддячу?
— Можна, я вас бабусею називатиму?
— Звичайно, моя хороша. Ти мені як рідна…
Кіт муркотів біля ніг, уперше по-справжньому розслабившись. У домі більше не було страху.
Минув рік. Соломія стала для Ганни Іванівни справжньою онукою. Онук більше не з’являвся. А сама Соломія переїхаСоломія зітхнула з полегшенням, дивлячись, як бабуся сміється разом із її маленьким сином, і зрозуміла — ось воно, щастя.
