БАБУСЯ ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ
Батьків Оленка зовсім не памятала. Тата й сліду не було ще до її народження він залишив маму вагітною, й про нього нічого більше не відомо. Маму ж Оленка втратила, коли їй і року не виповнилося. Раптово діагностували рак, і короткий час потому мами не стало згасла, як свіча.
Оленку зростила бабуся Ганна, мамина мама. Дідусь помер іще у молодості, і все життя Ганна поклала на дочку і внучку. Від самого малечку між бабусею і Оленкою завязався міцний духовний звязок. Баба Ганна завжди з першого погляду знала, чого хоче маленька Оленка, і ніколи непорозумінь між ними не траплялося.
Бабу Ганну знали і поважали всі навкруги від сусідів до вчителів у школі. На батьківські збори вона приходила не з порожніми руками приносила кошик свіжих пиріжків, казала: «Яке ж це діло голодним цілий вечір сидіти, всі ж із роботи, втомлені» Ніколи не обмовляла і не пліткувала, часто до неї зверталися за порадою. Оленка щиро раділа, що має таку бабусю.
У самої ж Оленки особисте життя ніяк не складалося. Школа, університет, робота, постійно кудись біжить, все щось треба робити. Хлопці були, але не ті й не так. Баба Ганна переживала:
Оленочко, кохана моя, чого ти ще досі не знайшла гідного хлопця, ти ж у мене й гарна, і розумна.
Оленка лише сміялася у відповідь, але в душі розуміла давно час мати сімю, бо вже тридцять років сповнилося.
Бабусі не стало несподівано. Просто не прокинулася серце зупинилося у сні. Оленка ніби втратила частину себе; не вірила у втрату, робила все, як на автопілоті: ходила на роботу, в магазини, приходила додому, де її чекала лише кішка Марійка. Самотність душила.
Одного дня, в київській електричці Оленка читала книжку. Навпроти сів чоловік років сорока, приємний і охайний. Він дивився на неї пильно, але це Оленці чомусь було приємно. Завязав розмову про книги а цю тему вона могла обговорювати години. «Як у кіно», подумала вона. Хотілося додому, але не поспішала. Його звали Олексій, і лишень він запропонував продовжити розмову у кавярні поруч, Оленка із задоволенням погодилась.
Так і закрутився між ними роман. Телефонували щодня, переписувалися, хоча бачилися не так часто Олексій завжди був заклопотаний на роботі. Про його минуле, родину чи роботу вона знала мало Олексій уникав таких тем. Оленці це не заважало, адже вона вперше відчула справжнє щастя поруч із чоловіком.
Якось Олексій покликав її у ресторан на вихідних натякаючи, що цей день буде особливим. Оленка зрозуміла, що чекати на пропозицію. Від щастя не могла стримати сліз. Нарешті мрія здійсниться: чоловік, діти, сімя Шкода тільки бабуся не дожила.
Ввечері, лежачи на дивані, Оленка гортала телефоном улюблену програму для покупок, обираючи сукню для особливого вечора, й заснула просто з телефоном у руках.
І наснилося їй: заходить у кімнату бабуся в своєму гарному льолі, сідає поруч, і ніжно гладить Оленку по голові. Дівчина здивувалась, але серце залив щемливий спокій: «Бабусю, як ти тут?» запитала. «Оленочко, я ніде не ділася, поруч із тобою завжди. Бачу та чую все Хочу попросити тебе: не зустрічайся з цим чоловіком, онучко моя. Він негарний, послухай своє серце і бабусю» і зникла, наче розчинилася у срібному повітрі.
Прокинулась Оленка з серцем, стиснутим тривогою. Усе було звичайно кішка муркотіла, вікно відкрито. Заснула знову, та занепокоєння не полишало ні на мить. Для чого бабуся так сказала про Олексія? Чому такий дивний сон? Не підібравши вбрання, залягла в тривозі.
День Х наближався. Оленка так і не обрала вбрання, руки не слухалися, а слова бабусі крутилися у голові без упину. Ворожим снам вона не вірила, їй зроду такі не снилися. Але Чи не могла та єдина духовна ниточка і справді донести щось важливе з того світу?
Настала субота. Оленка, одягнена у свою стару, але улюблену сукню, прийшла у ресторан без натхнення. Олексій одразу це помітив: «Щось трапилося, кохана?» «Ні, все гаразд» Він удав, ніби повірив. Губився у жартівливості, намагався підняти настрій. І ось, фінал вечора неначе зі сцени: встає на одне коліно, дістає оксамитову коробочку з обручкою
І тут Оленку як шаром накриває: шумить у вухах, перед очима ніби пролітають сни; бачить у вікні бабусю, та просто дивиться. Оленка розуміє це знак. «Вибач, Олексію, я не можу» «Чому, люба, що не так?» «Я завжди довіряла своїй бабусі», прошепотіла вона, підхопила сумочку і вибігла у ніч.
Він наздогнав її на вулиці, перетворився на зовсім іншу людину. Очі спалахнули, голос став жорстким: «Ах ти ж, не хочеш за мене? Сиди зі своєю Марійкою ти нікому не потрібна, куди тобі, стара діва!» кинув у спину.
Оленка стояла, скамянівши від розчарування. Де ж той ніжний, розумний, уважний Олексій? Ось тобі і чоловік, і сімя
Наступного дня вона поїхала до свого однокласника Андрія зараз він був начальник слідчого відділу в Нацполіції. Попросила перевірити Олексія віддала фото, що мала.
Минуло два дні, Андрій зателефонував: «Оленко, маю для тебе не зовсім добрі новини. Твій Олексій досвідчений шахрай. Знаходить самотніх жінок, одружується, просить переоформити житло, бере на них великі кредити під приводом бізнесу, а потім, коли гроші вже у нього, виганяє жінку з її ж квартири, розлучається. І вже кілька судимостей має Тебе врятував випадок.»
Оце так Звідки бабуся могла все це знати? Містика і тільки Щиро дякую тобі, бабусю, що не залишаєш мене й на тому світі, борониш від лиха.
Оленка купила продуктів, взяла корм для Марійки, і повернулася додому вже іншою впевненою, навіть трохи щасливою. Вона знала: насправді не самотня, бо поруч, хай і невидима, завжди її бабуся
Кажуть, душі рідних наші янголи-охоронці, що оберігають нас від біди. І хочеться вірити, що це справді такТого вечора Оленка довго вдивлялася у зоряне небо з відчиненого балкона, а Марійка муркотіла на руках, ніби знала: усе стало на свої місця. У темряві бабусин портрет на стіні здавався живим теплі очі всміхалися мудро й лагідно.
Наступного ранку вона посміхнулась собі у дзеркалі. Її життя ще не склалося так, як у мріях та казках, але тепер вона знала: справжня любов це не лише почуття до іншої людини, а ще й довіра до себе, до тих, хто бажає тобі добра. І часом найбільша підтримка приходить тихо як легкий дотик на нічній щоці чи раптовий порив теплого вітру, від якого здається: тебе обіймають.
Минали дні й тижні, світанки Оленка зустрічала з новою впевненістю й спокоєм. Вона знову ходила у кавярню читати улюблені книжки, навідалась до рідної школи з гостинцями, пригостила стареньких сусідок пиріжками так, як колись бабуся. І коли хтось питав, як вона справляється сама, Оленка посміхалася: «Я ніколи не сама. У мене є мій янгол-охоронець.»
А вночі часом їй снилося, як бабуся тихо сідає поруч, заплітає русяву косу і непомітно підсовує у ліжко домашній пиріжок на щастя.
Бо поки живуть у наших серцях ті, хто любив нас безмежно, жодна біда не страшна й дорога завжди веде до світла.