От тобі й маєш! замість «добрий день» вимовив я, коли в дверях зявилась невисока, струнка бабуся в джинсах, з лукавою посмішкою на тонких губах. З-під примружених повік весело блищали насмішкуваті очі.
«Бабуся Марійки, Ганна Яківна, одразу впізнав я її. Але як же так жодної попередньої звістки, навіть телефонного дзвінка…»
День добрий, онучку! все так само усміхаючись, сказала вона. В дім впустиш?
Так, звісно, проходьте, заклопотано відповів я.
Ганна Яківна закотила в квартиру валізу на колесах. Я налив чаю, і вона відразу скомандувала:
Мені міцнішого! А тоді додала: Марічка, значить, на роботі, Оленка в садочку, а ти що без діла?
У відпустку відправили, зітхнув я. На два тижні через виробничу потребу. Мрії про тихий двотижневий відпочинок уже танули в голові. Я з надією глянув на бабусю: Ви надовго до нас?
Вгадав, хитнула вона, розвіявши мою надію, надовго.
Я знову зітхнув. З Ганною Яківною ми були майже незнайомі, бачив її тільки на нашому з Марічкою весіллі тоді вона приїздила з іншого міста. Але про характер її чув чимало від тестя: щоразу він переходив на шепіт і боязко озирався, розповідаючи про тещу, яку шанував до тремтіння у колінах.
Помиєш посуд, зауважила вона, і вдягайся. Покажу собі місто, будеш супроводжувати!
Я не мав заперечень, та й бажання сперечатись теж. Її тон нагадав мені командирські ноти старшини Гончаренка в армійській казармі. А з такими не сперечались.
Проведеш мене на нашу набережну! скомандувала Ганна Яківна. Як туди швидше дістатись? Взяла мене під руку й рішуче попрямувала тротуаром, з цікавістю оглядаючи довкола.
Та найзручніше на таксі, знизав я плечима.
Ганна Яківна миттю склала пальці й свиснула. Машина зупинилась просто біля нас.
Навіщо так? Що про вас люди скажуть? пирхав я, допомагаючи їй сісти вперед.
Нічого вони не скажуть, весело засміялась маленька бабуся. Подумають, що це ти так себе поводиш!
Водій засміявся разом з бабусею. Вони плеснули одне одного по долоні, наче давні приятелі з футбольної трибуни.
Ти, Павле, хлопець скромний і вихований, жартувала родичка, поки ми йшли бруківкою. Твоя, мабуть, бабуся чемна, мов пані, а я не така. Мій чоловік, дід Марійки, нехай спочиває з миром, ледве звик до мого характеру. Тихий був, книжковий червяк, а я жила по-іншому: у гори його тягала, стрибати з парашутом навчила. Щоправда, дельтаплану боявся страшенно на землі з донькою чекав, поки я кола над ними робила.
Я слухав історії Ганни Яківни з подивом Марічка нічого такого про бабусю не розповідала. Її життя, здається, було повним пригод, що багато пояснювало в її характері. Вона суворо глянула на мене:
Ти сам з парашутом стрибав?
У війську, чотирнадцять стрибків, із гордістю відповів я.
Молодець! Маю повагу, кивнула й наспівала:
«Довго падати в небесах
У цей стрибок затяжний…»
Я підхопив знайому пісню українською:
«Білосніжна парашутна хмаринка
Майне чайкою вгорі…»
Пісня нас зблизила, і я вже не відчував ніяковості поруч із цією незвичайною бабусею.
Треба перепочити, перекусити, порадила вона. Он у тій ятці, мабуть, смачні шашлики, пахне ж на весь парк!
Шашличник смугляве темне обличчя, суворий погляд насаджував мясо на шампур так, ніби саме життя залежало від цього. Він радше міг би штиком ворога проколоти, ніж шашлик пересмажити. Така сценка наче з гуцульських байок: хотілось би викрикнути: «Гей, трясця!» й пуститись у танок.
Ми сіли поруч, а Ганна Яківна завела пісню дзвінким голосом:
«Гостю, дай Господь багато,
Добре б співати у свято…»
Шашличник озирнувся, наче вперше почув спів від бабусі, потім весело долучився до пісні. Від радості поставив на стіл миски з шашликом, лавашем, зелениною й дві чарки холодної наливки з вишні.
На запах з найближчих кущів вийшло сіреньке кошеня, нерішуче глянуло на нас із-за столу.
Ти-то нам тут і треба, усміхнулась Ганна Яківна. Іди-но, крихітко. Й звернулась до господаря: Пане, наріж нашому новому другу свіжого мяса, тільки пом дрібніше!
Поки кошеня їло, Ганна Яківна повчала мене:
У вас росте донька. Як же без кота в хаті навчити її турботі, доброті й любові до слабких? Ось, цей малий буде вашим помічником!
Вдома Ганна Яківна купала знайденця, а мене послала купити все необхідне: лоток, миски, когтеточку, мяку лежанку. Коли я повернувся, навантажений немов на базарі в Чернівцях, у квартирі стоюв веселий дівочий сміх. Марічка й Оля вже обсіли бабусю, а та щасливо цілувала їх і роздавала подарунки. Кошеня, якого назвали Левчиком, сиділо на спинці дивану і здивовано роздивлялось нових господарів.
Оленці на літо костюмчик, вручала пакуночки бабуся, а тобі, Марічко, романтичну обновку… Чоловікові сподобається!
Наступний тиждень Оля в садок не ходила: з бабусею вони зникали на півдня, повертались втомлені, але щасливі. Вдома їх чекали я і Левчик, а ввечері до прогулянок приєднувалась Марічка.
Треба з тобою поговорити, Павле, сказала Ганна Яківна одного вечора, несподівано серйозно. Завтра я їду, вже час. Оцю теку після мого відїзду віддаси Марічці. Передала мені документ у файлі. Це мій заповіт: квартиру й усе майно залишаю їй, а тобі бібліотеку чоловіка. Там раритети, автографи великих людей…
Навіщо це, Ганно Яківно?! хотів відмовити я, але вона зупинила мене жестом.
Марічці не сказала, а тобі скажу: проблеми в мене з серцем, серйозні. Все може скінчитися раптово, треба бути готовим.
Як так поїдете одна?! обурився я. Треба ж, щоб хтось поруч був!
Я не одна, усміхнулась. Дочка, теща в сусідньому місті. А ти бережи Марічку, вирощуй Олю. Хороший ти хлопець, надійний. А я ж для тебе теща в квадраті! і весело хлопнула мене по плечу.
Може, ще трохи залишитесь? не втримався я.
Ганна Яківна подякувала, але лагідно похитала головою.
Проводжали її всім родом, навіть Левчик у Олі на руках сумно потягнувся за бабусею. Ганна Яківна ще раз свиснула, й таксі різко спинилось. Сіла вперед, наказала:
Поїхали, зятьок, на вокзал. Попрощалась, розцілувала Марічку з Олею.
Таксист здивовано дивився на бабусю, що так незвично його зупинила.
Чого так дивишся? буркнув я. Ще не бачив справжньої української жінки?
Худа бабуся, тряхнувши срібними кучерями, розсміялась і дзвінко плеснула мою долоню.
Того дня я зрозумів: потрібно більше цінувати сильні і відкриті характери вони роблять наші будні справжнім святом і вчать жити не на півсили.
