**Щоденник: Прабабуся, яка змінила все**
Соломія посадила свого плюшевого ведмедика на диван і суворо погрозила йому пальцем:
— Сиди тут, бо приїде пра-ба-бу-ся й займе твоє місце!
Марія, почувши бубніння восьмирічної доньки, посміхнулась, продовжуючи витирати вікно на кухні. Настінні годинники з маленькою фігуркою лелеки весело цокали, відлічуючи хвилини до приїзду її бабусі, Ганни Іванівни, якій нещодавно виповнилося вісімдесят три.
Вперше за дев’ять років Ганна Іванівна наважилася на таку подорож — через півкраїни, щоб обняти онуку й уперше побачити правнучку.
Колись Марія жила з нею в невеличкому містечку на Волині, разом з батьками та бабусею. Але у 2004-му виїхала, вийшла заміж, оселилася на новому місці. Мама Марії приїздила майже щороку, а бабуся, вже тоді не молода, все чекала, що онука з родиною навідає її.
Та життя молодої пари поглинули кредит і робота. Відпустка була рідкістю, і поїздку до рідних країв відкладали знову й знову.
Цього року чекали Маріїну маму, але замість неї вирішила приїхати Ганна Іванівна — у свої вісімдесят три, з хворим серцем, з натрудженими ногами, через тисячі кілометрів.
— Мам, навіщо нам прабабуся, якщо є бабуся Оксана й бабуся Тетяна? — заявила Соломія з дитячою прямотою, схрестивши руки.
— Як навіщо? Вона моя бабуся, а твоя прабабуся. Приїхала до нас у гості, щоб побачитися. Я ж тобі про неї розповідала!
Соломія зморщила ніс:
— Вона ж ста-ра!
Марія телефонувала з Ганною Іванівною, і, коли Соломія підросла, давала їй слухавку, щоб вони могли поговорити. Були й фотографії. Але, як виявилося, голос у телефоні та знімки не могли замінити живого спілкування. Соломія, ніколи не бачивши прабабусі, бачила в ній лише «стареньку».
Марія хотіла прикрикнути, але стрималася. Провина пекла її: за дев’ять років вони так і не добралися до Волині. Вона присіла поряд із донечкою й почала розповідати:
— Так, вона літня. Але вона наша рідна, як бабуся Оксана й бабуся Тетяна. Не можна так говорити про старших. Ганна Іванівна — дивовижна жінка, ти її полюбиш.
Здавалося, Соломія зрозуміла, але на душі у Марії залишився осад. Сором за те, що донька не знає прабабусю, за те, що сама не знайшла часу відвідати її.
Того ж дня Марія отримала посилку з пошти. Адреса відправника — Ганна Іванівна. Дивно, адже вона сама мала приїхати за кілька днів. Удома, розпакувавши коробку, Марія знайшла подарунки й акуратно складений одяг. Соломія, яка крутилася поруч, першою помітила старовинний віяло, трохи пожовкле, але витончене, ніби з минулого століття. Поряд лежали тонкі мереживні рукавички й, в окремому пакеті, пишне бальне плаття.
— Ого! Що це? — Соломія округлила очі, торкаючись тканини.
— Не знаю, навіщо бабуся це надіслала, якщо скоро сама приїде, — зніяковіла Марія.
— Це її? — Соломія дивилася з недовірою. — Вона що, танцювала, як я?
Плаття, хоч і старе, було розкішним, з тонкою вишивкою. Весь вечір Марія з Соломією розглядали речі, здогадуючись, що задумала бабуся. Соломія закохалася у віяло, приміряла рукавички, хоч вони й були завеликі, і мріяла про таке саме плаття для своїх танців.
— Виростеш, пошиємо тобі таке, — пообіцяла Марія, приховуючи посмішку.
Через три дні Андрій, чоловік Марії, поїхав у аеропорт зустрічати Ганну Іванівну. Марія, згадавши Соломіїні слова про «стару», хвилювалася, боячись, що донька щось не те вимовить.
— Дівчатка, зустрічайте гостю! — весело крикнув Андрій з порога.
У його голосі Марія відчула захват.
— Крута бабуся, — прошепотів він дружині, підморгнувши.
За його спиною стояла Ганна Іванівна: у строгому пальто, з маленьким капелюшком, у черевиках на низькому каблуці, з сумочкою в руках. Брови трохи підведені, очі з тонкою стрілою, губи нафарбовані бездоганно. Марія з дитинства пам’ятала її слова: «Губи мають бути ідеальними, навіть без дзеркала». І у бабусі це виходило, як у майстрині.
— Бабусю! — Марія кинулася до неї, стримуючи сльози.
Після довгого перельоту Ганна Іванівна виглядала втомленою, але її очі сяяли таким теплом, що могли розтопити найтеГанна Іванівна міцно обняла онуку й прошепотіла: «Коли серце повне любові, вік і відстань — ніщо».
