Ой, слухай, я тобі розповім про одну історію…
— Бабуся, а ти можеш бути ще раз бабусею?
— Що це ти, Зірочко, видумуєш? Не розумію.
— Бач, у всіх дітей у дворі є бабусі. У когось одна, у когось дві, а в мене — аж чотири. Дві рідні, ще по одній від мами й тата. А в Данилка — жодної. Мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я йому теж була бабусею?
— Ой, бабуся, ну ти ж розумієш! Не віддати тебе, а поділитися. Щоб ти йому млинці пекла й шарфик на зиму зв’язала.
— Ох ти, моє діточко… Була в Данилка бабуся Надя. Ми з нею ще зі школи дружили — нерозлийвода. Але вона загинула… У тій аварії. Саме тоді, коли Данилко народився.
— Бабуся, чого ти плачеш?
— Важко, серденько. Поїхали вони з дідом зустрічати молоду маму з пологового. Раненько виїхали. А назустріч — фура, величезний КамАЗ. Водій заснув за кермом… Зіткнулися. Їх не стало. Ох, як же боляче…
— Бабуся… Не плач. Я все одно Данилка до нас запрошуватиму. Він любить твої млинці. І шкарпетки йому на Новий рік зв’яжи, гаразд?
— Звісно, зв’яжу. Тільки, Зірочко, не розповідай йому нічого. Якщо мама не сказала — значить, так треба. Ти ж вмієш зберігати таємниці?
— Умію, бабуся. Обіцяю.
— Ото й розумниця. А тепер біжи до дітей — скоро обід.
Я вискочила у двір і почала стрибати на скакалці. Хлопці біля Сашканого дому змагалися, хто далі плюне. Вигравав завжди Сашко — по їхнім обличчям було видно: він сміявся, а Колько з Данилком хмурилися.
— Хлопці! Хтось заїхав у пустий дім! Підемо дивитися!
— Хто останній — той поросячий хвостик!
Ми гуртом кинулися на сусідню вулицю. Будинок стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки виносять меблі. Ми підбігли. Один товстенький дядько зняв кепку, почесав спітніле чоло:
— Дітки, де тут водички напитися?
— Я з дому принесу!
— А можна біля колонки!
— Покажете?
— Підемо, покажемо. А кого ви привезли?
— Стару пані. Бабусю. Ви з нею по-доброму, га? У неї нікого не залишилося. Це все, що я знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти знайомитися?
— Звісно, приходьте.
Ми розбіглися по домівках, а Данилко залишився. Він мріяв стати водієм. Навіть запах бензину йому подобався. Він заліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом просто під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хочу турбувати, але мені ніде переночувати. Я загубила ключі. Чи не міг би ти залізти у віконце і відчинити нам двері?
Данилко завмер, потім кивнув.
— Мене звати Данилко. Я вам допоможу. Тільки мені треба, щоб дядьки підсадили.
Він зіскочив з дерева і опинився поруч із маленькою бабусею з добрими очима.
— А пиріжки з чим любиш, Данилку?
— З повидлом. І ще з цибулею та яйцям!
— Запам’ятаю. Через кілька днів запрошуй друзів — на пиріжки.
Він заліз у віконце, відчинив двері. Будинок був задимлений і пустий. Десь він порвав сорочку — сумував. Мама ж наругає. Але бабуся сказала, що пришиє. І пришила — до ранку не відрізниш від нової.
З того часу у Данилка з’явилася бабуся. Чужа, але рідна. Вона в’язала йому рукавички, читала казки, запрошувала на чай. Навіть мама Данилка приходила з ним у гості. А одного разу бабуся Оля захворіла.
Ми з Данилком самі варили їй кашу. Я запалювала газ, Данилко чистив картоплю. Колько навіть піч затопив, коли стало холодно. Звісно, дорослі нам допомагали, але Данилко піклувався про бабусю найбільше. Адже це його бабуся.
Тепер у нього, як у всіх, є бабуся. Своя. Нехай і чужа. Але справді рідна…
