« Бабуся на повний день: Коли любов до онуків стає тягарем »
Я завжди мріяла, що пенсія нарешті буде моїм часом для книжок, вязання, прогулянок у парку та всіх тих речей, на які ніколи не вистачало часу. Але ці мрії розвіялися з дзенькотом дзвінка.
Це була неділя, напередодні осінніх канікул. На порозі стояла моя донька Оксана з двома синами Данилом, 12 років, та Ярославом, 4 роки. Без попередження, без пояснень.
Мамо, посидь із дітьми. Ми з Ігорем їдемо на відпочинок. Зовсім без сил! сказала вона, допомагаючи хлопцям зняти куртки.
Але ж я думала, зараз нема канікул! А робота? спитала я, збентежена.
Ігор узяв три дні відпустки. Мамо, нам неколи! і вони вже зникли.
За кілька хвилин телевізор ревів, а одяг розкидався по всій хаті. Я намагалася навести лад марно. Вони відмовилися їсти борщ, бо мама обіцяла їм піцу. Я подзвонила Оксані, щоб сказати, що діти вимагають ресторан.
Замовлю їм піцу. Вони все одно не їдять твоїх юшок кожен раз істерика! Виведь їх кудись, розважтеся! Сама ж кажеш, що вдома вони тебе виснажують! відповіла вона, роздратовано.
А на які гроші? На мою пенсію? спитала я обурено.
Це твої онуки, а не чужі! Не можу повірити, що ти таке говориш! і кинула слухавку.
Цілий тиждень я готувала, прибирала, благала та терпіла. Я люблю своїх онуків щиро. Але я більше не можу бути «безкоштовною бабусею». Різниця у поколіннях та брак поваги від моїх дітей роблять це нестерпним.
Я віддала все, щоб моя донька виросла щасливою. А зараз отримую лише дорікання. Невже ми, старші, не маємо права на трішки спокою? Чому всі вважають, що наше життя більше нічого не варте?
Та ні, я більше мовчати не буду.
