Ганна Степанівна прокинулася від м’якого проміння червневого сонця, що ковзнуло по її обличчю. Ранок виявився надзвичайно тихим. Жодного дитячого плачу, жодних дзвінків із проханнями «посиди, будь ласка, з Дениском хоча б до вечора». Вона солодко потягнулася, подивилася в стелю і вперше за довгий час відчула — сьогодні їй нікуди бігти, нікому догоджати, нічого пояснювати.
Вона встала з ліжка, пройшла на кухню, насипала в джезву меленої кави, запалила газ. Пахло свободою. Поруч на стільці лежав зошит — той самий, куди вона ще літ десять тому записувала ідеї для оповідань. Колись Ганна мріяла стати письменницею, але якось усе відкладала. Спочатку — робота в школі, потім заміжжя, народження Оленки, розлучення, кредити, клопоти. А тепер — онук.
Маленький Дениско з’явився в її житті раптово, як і вся доросла жизнь Оленки. Та, ще вчора безтурботна студентка, одного разу подзвонила і, нерішуче заїкаючись, промовила:
— Мам, я вагітна. Ми з Ігорем вирішили залишити дитину.
Ганна нічого не сказала. Просто сіла на табурет, міцніше стиснула телефон у руці і тихо відповіла:
— Зрозуміла.
З того дня все завертілося. Оленка та її хлопець Ігор продовжували навчання, а онук залишився на ній. Нескінченні підгузки, кашки, безсонні ночі. Молоді батьки пояснювали все просто:
— Мам, ну ти ж сама казала, що мріяла про онуків. Ось і няньч.
Ганна терпіла. Не скаржилася. Але день у день відчувала, як її власне життя втікає крізь пальці. Вона прокидалася не з думками про прогулянку чи читання, а з планом щодо розкладу Дениска.
І ось — сьогодні вона вирішила. Досить.
Тим часом на іншому кінці міста поспіхом збиралася Оленка. Під очима — синці. На плечі — вічно плаксивий Дениско. В одній руці — дитячий рюкзак, в іншій — ноутбук. Ігор стояв біля вікна і набирав викладачу, домовляючись про консультацію перед іспитом.
— Оленко, встигнеш відвезти його до твоєї мами? — спитав він, на ходу натягуючи куртку.
— Встигну… — пробурчала вона крізь зуби. — Знову все на мені. А ти ніби й не його батько.
Вона вийшла з квартири, на бігу застібаючи куртку. Хлопчик капризничав. У маршрутці він влаштував істерику. В голові Оленки лунало одне й те саме: встигнути, встигнути, лише б мама була вдома…
Вони підійшли до знайомих дверей. Постукали. За дверима — тиша. Потім кроки. Двері відчинилися. На порозі стояла Ганна — спокійна, з чашкою кави в руках. На ній був халат, волосся зібране в недбалий пучок. Але в очах було те, чого Оленка давно не бачила — впевненість.
— Привіт, мам. Ми буквально на півдня. Завтра здамо іспити — і більше не будемо тебе турбувати, правда, — почала Оленка, заздалегідь намагаючись згладити кути.
Ганна глибоко вдихнула. Ковтнула кави. І сказала:
— Ні.
— Що? — перепитала Оленка, насупившись.
— Я не візьму Дениська сьогодні. І завтра теж не візьму. Я втомилася. Я не справляюся. І, найголовніше, я більше не хочу бути тим, ким ви мене зробили — безкоштовною нянею без права вибору.
Ігор намагався вставити:
— Ганно Степанівно, ну ви ж розумієте, ми обидва вчимося, часу немає…
— А в мене є? — голос Ганни дзвенів, наче крига. — Я теж людина. У мене є мрії. Я хочу писати. Я хочу просто… жити. Мені не вісімдесят, я щеІ в цю мить вона зрозуміла, що відчуває щось нове — легкість, схожу на перший подих після довгих років під водою.
