Зручні бабусі
Соломія Степанівна прокинулася від сміху. Не від тихого хихотіння, не від стриманого підсміювання, а від голосного, аж непристойного для лікарняної палати реготу, який вона не терпіла все своє свідоме життя. Сміялася сусідка по ліжку, тримаючи під вухом телефон і розмахуючи вільною рукою, ніби співрозмовник міг її побачити.
Оленко, ти вмієш! Ну точно? Так і сказав? При всіх?
Соломія Степанівна глянула на годинник. За пятнадцять сьома ранку. Ще пятнадцять хвилин до підйому, які можна було провести в тиші, збираючи думки перед операцією.
Вчора ввечері, коли її лише привезли в палату, сусідка вже лежала на своїй постелі й щось швидко друкувала у телефоні. Привіталися коротко. «Добрий вечір» «Доброго здоровя», і розійшлися у власні думки. Соломія Степанівна була вдячна за мовчання. А тепер от балаган.
Перепрошую, сказала вона неголосно, але чітко. Можна трохи тихіше?
Сусідка обернулася. Кругле обличчя, коротка стрижка з сивиною, яку й не намагалися приховати, яскрава піжама у червоний горошок. І це у лікарні!
Ой, Оленко, перетелефоную, тут мені вже зауваження роблять, прибрала телефон і повернулася до Соломії Степанівни з усмішкою. Даруйте! Я Катерина Миронівна. Ви виспалися? Я перед операціями зовсім не сплю, от і обдзвонюю всіх підряд.
Соломія Степанівна. Якщо ви не спите, це не означає, що інші не хочуть відпочити.
Так ви вже ж і не спите, підморгнула Катерина Миронівна. Ладно, буду шепотіти. Обіцяю.
Вона не шепотіла. До сніданку встигла зателефонувати ще двічі, причому голос тільки підвищувався. Соломія Степанівна демонстративно повернулася до стіни й натягнула ковдру на голову, та це не допомогло.
Мені донька дзвонила, пояснювала Катерина Миронівна під час сніданку, який вони не їли. Операція ж. Переживає, бідолашна. Я її вже заспокоюю, як можу.
Соломія Степанівна мовчала. Їй син не дзвонив. Але вона й не чекала попередив, що зранку нараду має, серйозну. Сама так навчила: робота це відповідально.
Катерину Миронівну забрали першою. Вона йшла коридором, розмахуючи рукою, щось вигукувала медсестрі та усміхалася. Соломія Степанівна подумала, що після операції добре було б, аби Катерину перевели в іншу палату.
Її саму забрали за годину. Нароз переносить завжди важко. Прокинулася з нудотою й тупим болем у правому боці. Медсестра пояснила: все добре, треба терпіти. Соломія Степанівна терпіла. Вона взагалі вміла терпіти.
Ввечері, коли її повернули в палату, Катерина Миронівна вже лежала на своїй постелі. Обличчя сіре, очі заплющені, система капає у вену. Тиха. Вперше тиха.
Як ви? спитала Соломія Степанівна, хоча не планувала починати розмову.
Катерина Миронівна відкрила очі й слабо всміхнулась.
Живу ще. А ви?
І я.
Посиділи в тиші. За вікном згущалися сутінки. Капельниці тихо дзенькали.
Даруйте за ранок, раптом сказала Катерина. Я як нервуюся базікаю без зупинки. Розумію, що дратує, та не можу інакше.
Соломія Степанівна хотіла щось гостре відповісти, але не знайшла слів. Занадто втомилася. Видушила:
Нічого.
Вночі обидві не спали. Біль мучив кожну. Катерина вже не телефонувала, лежала спокійно, але Соломія Степанівна чула, як та крутиться, зітхає. Здавалося, раз навіть плакала тихо, в подушку.
Вранці прийшла лікарка. Оглянула шви, виміряла температуру «Молодці, все добре». Катерина одразу схопилася за телефон.
Олень, привіт! Ну все, жива-здорова, не хвилюйся. Як там мої малюки? Кирилко справді гарячкував? А ти йому що? Уже минуло? Я ж казала, що не страшно.
Соломія Степанівна мимоволі вслухалася. «Мої» отже, онуки. Донька звітує.
Її власний телефон мовчав. Глянула дві есемески від сина. «Мамо, як ти?» і «Напиши, коли зможеш». Відправлені вчора, коли вона ще була під наркозом.
Відповіла: «Все гаразд». Додала смайл. Син казав, що без смайлів сухо.
Відповідь надійшла через три години: «Клас! Цілую».
Ваші не навідуються? спитала Катерина після обіду.
Син працює. Живе далеченько. Та й навіщо я ж не мала дитина.
Точно, кивнула Катерина. Моя теж каже: мамо, ти ж доросла, впораєшся. А їхати якщо все гаразд нащо?
У голосі було щось порожнє, що заставило Соломію Степанівну придивитися. Катерина Миронівна усміхалася, але очі сумні.
Скільки у вас онуків?
Троє. Кирилко старший, йому вісім. Потім Марічка й Левко три і чотири. Катерина витягла телефон. Фотки подивитесь?
Показувала хвилин двадцять. Діти на дачі, на Дністрі, з тортом. На всіх вона. Обіймає, цілує, гримаси корчить. Доньки ніде.
Донька знімає, пояснила Катерина. Не любить бути в кадрі.
Онуки часто з вами?
Та я у них майже й живу. Донька працює, зять також. То я допомагаю. Забрати з садочка, завдання перевірити, обідати наготувати.
Соломія Степанівна кивнула. У неї схоже було. Перші роки також допомагала щодня. Згодом рідше. Тепер раз на місяць, у неділю, якщо плани співпадають.
А ви?
Один внук. Девять років. Гарно навчається, у секцію ходить.
Часто бачитесь?
Іноді в неділю. Вони дуже зайняті. Я розумію.
Ну да, Катерина відвернулася до вікна. Зайняті.
Замовкли. Дощ стукав по склу.
Ввечері Катерина сказала:
А я не хочу додому.
Соломія Степанівна підвела очі. Катерина сиділа на ліжку, обійнявши коліна.
От справді не хочу. Думала і не хочу.
Чому?
А навіщо? Прийду а там Кирилко не зробив уроків, Марічка знову носа витерла на рукав, Левко штани порвав. Донька на роботі до ночі, зять відрядженням. От і сиди: прати, готувати, прибирати, допомагати. А вони навіть не… затнулась. Дякую не скажуть. Бо ж бабуся так треба.
Соломія Степанівна мовчала. Клубок у горлі.
Даруйте, витерла очі Катерина. Щось мене розібрало.
Не вибачайтесь, тихо відповіла Соломія Степанівна. Я… я пять років як на пенсії. Думала, що нарешті собою займуся в театр, на виставки. Навіть записалася на курси французької. Дві тижні походила.
І що ж?
Невістка в декрет. «Допоможіть». Я ж бабуся, не працюю, мені ж нескладно. Не змогла відмовитись.
І як?
Три роки щодня. Потім внук до садочка, раз через день. Потім у школу, раз на тиждень. Тепер затихла. Тепер особливо й не потрібна. У них є няня. А я сижу і чекаю, коли позвуть. Якщо не забудуть.
Катерина кивнула:
Моя мала торік восени обіцяла у гості навідатись. Я весь дім перемила, пирогів напекла. А вона дзвонить: мамо, вибач, у Кирила гурток, не зможемо.
І не приїхали?
Ні. Пироги віднесла сусідці.
Посиділи мовчки. За вікном дощ шелестів по склу.
Знаєте, що боляче? сказала Катерина. Не те, що не їдуть. А що я все одно чекаю. Стискаю телефон може, зараз подзвонять, спитають, як справи. Просто так, а не по потребі.
Соломія Степанівна відчула, як пече в носі.
Я теж чекаю. Кожен раз, як дзвонить телефон, думаю: може, син просто поговорити хоче. Але ні завжди по справі.
А ми ж виручаємо, засміялася Катерина. Бо ж ми мами.
Так.
На наступний день почались перевязки. Було боляче обом. Після процедур мовчали, поки Катерина раптом не сказала:
Все життя думала: щаслива сімя. Донька люба, зять хороший, онуки на радість. Я потрібна, без мене ніяк.
І?
І тут зрозуміла без мене якось справляються. Донька за чотири дні жодного разу не скаржилась, що важко. Бадьора така. Значить, можуть. Просто зручно, коли є бабуся-няня безкоштовно.
Соломія підвелася на лікоть.
А знаєте, що я зрозуміла? Я сама винна. Я навчила сина, що мама завжди допоможе, виручить, чекатиме. Що мої плани не важливі, а його святе.
І я так само. Донька дзвонить я все кидаю й біжу.
Ми привчили, що ми не люди, повільно сказала Соломія. Що немає у нас свого життя.
Катерина кивнула. Помовчали.
А що далі?
Не знаю.
На пятий день Соломія сама піднялась з ліжка без допомоги. На шостий пройшла коридор туди й назад. Катерина відставала на день, але йшла вперто. Ходили разом, повільно, тримаючись за стіну.
Після смерті чоловіка взагалі розгубилася, ділилася Катерина. Все, життя закінчилось. А донька каже: тепер твій новий сенс онуки. Живи для них. І я жила. Тільки цей сенс якийсь односторонній. Я для них, а вони для мене тільки коли зручно.
Соломія розповіла про своє розлучення. Тридцять років тому, сину було пять. Як піднімала сама, вчилась вечорами, працювала на двох роботах.
Думала: якщо буду ідеальною мамою, син буде ідеальним сином. Що якщо все віддам, він подякує.
А виріс і живе собі, підхопила Катерина.
Так. Мабуть, це нормально. Просто я не чекала такої самотності.
Я також.
На сьомий день прийшов син. Без попередження, зненацька. Соломія сиділа на ліжку, читала, як раптом у дверях зявився він високий, у дорогому пальті, з пакетом фруктів.
Мамо, привіт! усміхнувся, поцілував у чоло. Як ти? Краще?
Краще.
Супер! Лікар сказав: ще днів три і додому. Може, поки до нас заїдеш? Олеся каже гостьова кімната пустує.
Дякую, мені краще вдома.
Як хочеш. Але дзвони заберемо.
Пробув двадцять хвилин. Розповів про роботу, про внука, про нову машину. Запитав, чи гроші потрібні. Обіцяв за тиждень заїхати знову. Пішов швидко, з полегшенням.
Катерина лежала на своєму ліжку, удавала, що спить. Як зачинилися двері, відкрила очі.
Ваш?
Мій.
Гарний.
Так.
І холодний. Мов крига.
Соломія промовчала. Горло стиснулося.
Знаєте, тихо сказала Катерина, думаю: може, не варто вже чекати від них любові? Просто відпустити? Взяти й зрозуміти у них своє життя. А нам свою шукати.
Легко сказати.
А як інакше? Або так чекати довіку, що згадають.
А що ти доньці сказала? раптом перейшла «на ти» Соломія.
Що після лікарні два тижні буду відновлюватись. Лікар заборонив навантаження. З онуками не зможу.
Образилася?
Ще й як. Катерина усміхнулась. Але мені стало легше. Мов із плечей тягар скинула.
Соломія заплющила очі.
Я боюся. Якщо відмовлю сердитимуться. Взагалі перестануть дзвонити.
А зараз часто дзвонять?
Мовчання.
Ось бачиш. Гірше не стане. Може, тільки краще.
На восьмий день виписали обох разом. Збирали речі мовчки, ніби прощалися назавжди.
Обміняємось номерами? запропонувала Катерина.
Соломія кивнула. Набрали телефони. Постояли, дивлячись в очі.
Дякую тобі, сказала Соломія. Що була поряд.
І тобі дякую. Знаєш, я тридцять років так ні з ким по-людськи не говорила.
Я також.
Обійнялися. Обережно, боячись зашкодити швам. Медсестра принесла виписку, викликала таксі. Соломія поїхала першою.
Вдома було тихо й порожньо. Розклала речі, прийняла душ, лягла на диван. Взяла телефон. Три повідомлення від сина: «Мамо, вже вдома?», «Подзвони, як доїдеш», «Не забудь про ліки».
Відповіла: «Я вдома. Все гаразд». Відклала телефон.
Підійшла до шафи, дістала папку, яку не відкривала пять років. Там брошура курсів французької і розклад концертів у філармонії. Дивилася, думала.
Дзвінок. Катерина Миронівна.
Привіт. Перепрошую, що так швидко. Просто захотілося подзвонити.
Я рада. Справді рада.
Слухай, а може зустрінемось, як трохи відновимось? Через пару тижнів. У кавярні чи просто на прогулянці. Якщо хочеш.
Соломія подивилась на брошуру, на телефон. Знову на брошуру.
Хочу. Дуже хочу. І знаєш що? Давай в суботу. Я вже втомилася сидіти вдома.
В суботу? Справді? Лікарі ж
Сказали. Але я тридцять років берегла всіх довкола. Час подумати про себе.
То домовились. В суботу.
Попрощалися. Соломія поклала телефон, взяла брошуру. Курси стартують за місяць. Набір ще відкритий.
Дістала ноутбук, почала реєструватись. Руки тремтіли, але вводила дані до кінця.
За вікном сіяв дощ, та крізь хмари проблискувало сонце неяскраве, осіннє, але реальне.
І Соломія Степанівна раптом подумала, що справжнє життя, можливо, лише починається. Бо поки сам не навчишся цінувати себе цього не зробить ніхто.
