Мене з дитинства навчали, що людям, які просять грошей, ніколи не потрібно допомагати саме грошима. Не можеш пройти мимо — запитай, що ж їм потрібно. Ліки, їжа, одяг, квиток додому, чи ще щось. Мало в якій ситуації ми самі можемо опинитись, тому відвертатись від знедолених соромно. Життя таке, що повертає все бумерангом. Не відразу, але карма таки існує.
Якось я з донькою повертались з огляду від педіатра, дорогою проходили супермаркет. Бія нього була невеличка стоянка, а навкруги багато лавок. На одній з них, де був центральний прохід, сиділа бабуся, та просила допомоги грошима. Спершу ми пройшли повз, але щось мене повернуло назад. Я її бачила вже не один раз. Вона часто просить біля входу на ринок, або інших супермаркетів. А якось, я взагалі помітила її біля наших сміттєвих баків. Вона збирала чи пляшки, чи картонні коробки. Не знаю, можливо й дійсно потрібна допомога.
Я Повернулась, донька дивилась на стареньку з цікавістю. На питання, на що вона просить гроші, жінка відповіла, що на ліки. Я запропонувала купити їй їх. Якраз змогла трішки грошенят заробити, можна було виділити на допомогу. Вони зайвими для нас не були б, проте на добру справу не шкода. Старенька подивилась на мене, трішки подумала, а потім кинула, що вона сама купить, щоб краще я їй грошима дала. Мені стало зрозумілим, що ніякі ліки вона купувати не стане. Але все ж таки вирішила наполягти на своєму. Кажу, давайте я все ж вам куплю ліки. Вони дорогі, а пенсія маленька. Бабуля спершу просто говорила ні-ні, не потрібно, а потім вже почала сипати прокльонами. Щоб до дідька я йшла, зі своїми ліками. Грошей їй пожалкувала. Нікчемна людина, яка й допомогти не може.
Я взяла доньку за руку, та ми пішли додому, не озираючись. Тільки настрій собі зіпсували. Жіночка виявилась одною з шахраїв, які просять гроші на алкоголь чи ще щось. Явно не те щоб хлібчика купити. Ця леді відбила в мене будь-яке бажання допомагати людям на вулиці. На душі залишився такий собі брудний садочок.
Якось ми гуляли містом вихідного дня. Біля ринку жителі приватних будиночків зробили свій міні ринок. Продавали хто що міг. Хто десяток яєчок, в’язку часничку, чи пучечок зелені. Мій погляд впав на старенького дідуся, який продавав зелень та квасолю. Все було таким чистеньким та акуратним. Видно було, що дідусь старався. Я підійшла, взяла у нього пучечок укропу, пакетик квасольки. Поки він шукав решту, ми розговорились.
Дідусь заробляв гроші собі на життя. Пенсія вся йде на комунальні платежі. Інколи трошки лишається, але цього недостатньо, щоб прожити місяць. Ось й шукає вихід. Діти допомагають продуктами постійно, але сам він ніколи не попросить. Соромно. Все життя заробляв сам собі на життя, старість не виправдання для нього.
Ось таким людям хочеться допомогти. Дати більше, ніж вони просять. А ті попрошайки, які за бажання допомогти, тебе проклянуть, нехай далі шукають дурнів. На кожного знайдеться своя управа.
З тим дідусем ми почали спілкуватись кожного дня. Я купую в нього різні дрібнички, тим самим допомагаю. Якось навіть купили в нього мішечок картопельки. Смачнюща вона така була. Супермаркети проживуть без наших грошей, а от старенькому це допоможе дійсно купити ліки, та прожити сито декілька днів.
