Минулого тижня я планово пішла в магазин, щоб купити продуктів на декілька днів вперед. Супермаркет знаходився зовсім поруч біля мого будинку, тому йшла я пішки. На шляху до супермаркету я помітила стареньку жінку, яка просила грошей «хоча б пару гривень на хліб». Відверто кажучи, я майже ніколи не даю грошей в таких випадках, тому що інтернет переповнений історіями про подібні схеми бізнесу — дуже часто бідні старенькі або інваліди виявляються звичайними шахраями. Але було помітно, що цій старенькій соромно за те, що вона робить. Бабуся ледь не плакала. Не знаю, що на мене найшло, але я дістала з гаманця п’ятсот гривень і простягнула їй. Треба було бачити її погляд — вдячний і збентежений. І все ж таки, тінь сумнівів залишилася: а що як пані просто гарно грає свою роль?
Коли я вийшла з супермаркету, бабуся ще була на своєму місці і саме збиралася йти. Мені спасти на думку ідея простежити, куди ж вона піде і на що витратить отримані гроші. Тримаючись на відстані, я бачила, як старенька зайшла у невеличкий магазин, побула там досить довго, потім вийшла і попрямувала у бік приватного сектору. В самому кінці вулиці я побачила похилений будиночок, зовсім малий, більше схожий на сарай, і наважилася зайти туди слідом за жінкою. Коли я увійшла, на мене дивилися налякані очі, і я поспішила заспокоїти господарку і все їй пояснити.
Почувши про мої сумніви у тому, що вона просила грошей на їжу і саме для себе, бабуся почала розповідати мені про своє життя і, по правді, у мене сльози навернулися на очі.
Все життя Марія Павлівна прожила у невеличкій радянській квартирі, яку отримала після трьох років черги ще в молоді роки. Був у неї і чоловік, і син, але нікого вже немає в живих, і з родичів теж нікого не лишилося. А кілька місяців тому її опрацювали шахраї так, що вона лишилася без даху над головою, і довелося переселитися сюди, у дачний будиночок. Майже повалений, без опалення і води, але все ж не на дворі. На гроші, які їх давали на вулиці небайдужі перехожі, вона купувала найнеобхідніші продукти і здавала свій одяг в прання. Але прийшла осінь і з кожним днем ставало холодніше і холодніше, тому жінка боялася не голоду, а замерзнути на смерть у цьому сараї.
Я вислухала Марію Павлівну і твердо вирішила, що допоможу. Залишила старенькій пакет з продуктами, які придбала щойно в супермаркеті, я попрямувала додому, міркуючи, що я можу зробити просто зараз. Я написала історію цієї жінки у себе в блозі, і один з підписників відгукнувся! Наступного дня ми відвезли бабусю до нього у заміський будинок, де були всі умови для життя, але взимку він пустував, тож пані Марія могла залишатися там аж до весни. Її вдячності не було меж. Але я розуміла, що це тимчасове рішення, тому не облишила цю тему. На диво, все вирішив випадок. Зі мною зв’язалася така ж самотня старенька жінка, яка дізналася про цю історію через свою молодшу сусідку, і запропонувала Марії Павлівні підселення. Жодних грошей за співмешкання жінка брати не хотіла, сказала, що компанія — це найкраща плата, на яку вона може розраховувати після кількох років самотності.
Тепер ми разом з небайдужим підписником іноді їздимо до бабусь в гості, привозимо необхідні продукти і речі, а вони частують нас чаєм і радіють людям, які завжди радо їх вислухають і підтримають добрим словом. Тому не будьмо байдужими! Людей, які потребують нашої допомоги, набагато більше, ніж може здаватися.
