— Бабо Алло! — вигукнув Матвій. — Як ви насмілилися тримати вовка у нашому селі? Зворушлива історія…

Бабо Оксано! вигукнув Матвій. Хто ж вам дозволив тримати вовка в нашому селі?

Оксана Петрівна гірко заплакала, побачивши зламаний тин. Вона вже не вперше підпирала його гниленькими дошками, ретельно лагодила старезні стовпці, сподіваючись, що огорожа встоїть, поки вона назбирає грошей зі своєї крихітної пенсії. Але не втримала огорожа завалилася.

Ось уже десять років Оксана порається сама. Відтоді, як її коханий, Мирон Олексійович, відійшов у засвіти. У Мирона все до рук липло: і тесля, і столяр усе вмів! Поки був живий, Оксана ні про що не журилась на подвірї все було справне, город родючий, худоба нагодована, хата чиста. У селі Мирона цінували за доброту, роботящість. Прожили разом сорок щасливих літ, тільки на день до ювілею не дотягли…

Сім’я мала одного сина Тимоша, свою славу і втіху. Хлопець змалечку привчився до праці: коли мама поверталась зморена з ферми, Тиміш вже і дров нарубав, і води приніс, і грубку розтопив, і худобу напоїв.

Після роботи Мирон вмивався у криничній воді, сходив на ганок люлькою потішитись, поки дружина вечерю готує. А вечорами вони разом з сином ділились новинами за столом підтримка, любов, мир. Щасливі були.

Та час летить… Тиміш виріс, поїхав до великого Львова, там закінчив університет, оженився на Віталії справжній львівянці. З невісткою оселилися у столиці. На початку Тиміш провідував матір у відпустці, та потому дружина намовила його їздити відпочивати закордон так і повелося щороку. Мирон Олексійович сердився на сина, не розумів його вибору.

Де ж так виморився наш Тиміш? Видно, Віталія його намовила. Навіщо йому тому ті подорожі, коли тут дім?

Батько сумував, мати тужила, проте залишалося тільки жити й чекати якогось слова від сина. Та одного разу Мирон Олексійович зліг. Їсти перестав, знемагав на очах. Лікарі призначали пігулки, але врешті-решт просто відпустили додому доживати. Навесні, коли ожили сади, заграли жайворонками поля, Мирон тихо відійшов до пращурів.

Приїхав Тиміш на похорон, гаряче ридав, шкодуючи, що не встиг побачити батька живим. Тиждень пожив у рідній хаті та й повернувся до столиці. За останнє десятиліття лише три листи до Оксани написав. Матір лишилася геть сама. Приторгувала корову з вівцями сусідам.

Навіщо мені тепер худоба? журилася вона. Навіть буренка, коли йшла з подвіря, стояла й слухала, як Оксана Петрівна у далекій кімнаті гірко плаче.

Без чоловічої руки господарство занепало: то шифер протече, то сходи обваляться, то підполу вода прибуде… Оксана, так би мовити, робила, що могла. З пенсії відкладала на майстрів, іноді примудрялася сама з усім впоратись сільське життя привчило.

Та гірше лихо трапилося згодом: різко погіршився зір, хоч ніколи і не нарікала. Пішла до крамнички ледве розпізнала цінники. Минуло кілька місяців, і вже майже не бачила вивіски магазину.

Медсестра Ганна приїхала наполягла: треба їхати до лікарні.

Оксано Петрівно, хочете осліпнути? Зроблять операцію усе повернеться!

Але старенька боялася чужого скальпеля й відмовилася. За рік майже зовсім осліпла. Та не сильно переймалася.

Нащо мені те світло? Телевізора не дивлюсь, лише слухаю: диктор новини читає і то досить, а вдома усе на память роблю.

Іноді, правда, тривожилась. У селі розплодилось багато непутящих, злодіякуватих людей лізли в пусті хати, виносили, що під руку трапиться. Оксана Петрівна журилася, що немає у неї пса, що відлякував би лихих чужинців грізним виглядом та голосним гавкотом.

Якось питає у мисливця Василя:

Чи часом немає у єгеря цуценяти? Хай би й дике я б виховала…

Василь, старий друг, посміхнувся:

Нащо вам, бабо Оксано, цуценя лайки? Вам борідська вівчарка потрібна. Я можу привезти з міста хоч зараз.

Вівчарка, певно, не дешева…

Та не дорожча за спокій, відказав Василь.

Ну, вези, якщо вже так.

Оксана перерахувала копійчину, прикинула на порідного пса вистачить. Та Василь, чоловік на язик моторний, на ділі незугарний, усе обіцяв, а не виконував. Оксана його сварила за пусті баляндраси, але всередині терпіла добра вона, знала, що Василь самітник, з чужою безталанною долею, єдина втіха чарка.

Василь роками в селі. Полювання його пристрасть, а як не сезон працює де треба: то якусь стежку прокопає, то сарай підлатає, то з технікою порадить. Але платню пропє, та й усе. На поміч старим приходив і до Оксани не раз хоч і за гроші.

Коли впав тин, довелося знову кликати його на виручку.

Певно із собакою зачекати доведеться, тяжко зітхнула Оксана Петрівна. Треба за тин розрахуватися з Василем, а гривень залишилось хіба що на хліб…

Аж Василь прийшов не з порожніми руками. В рюкзаку, крім молотка та цвяхів, щось вовтузилось. Усміхнувшись, кличе бабусю:

Дивіться, кого я вам привіз. Розстібає рюкзак.

Оксана Петрівна торкнулася маленької пухнастої голівки.

Василю, не вже це мені цуценятко привіз?

Та найкраще! Справжня борідська вівчарка, пані.

Щеня пискнуло, вириваючись з рюкзака. Оксана Петрівна схвилювалась:

Та в мене ж немає грошей! Ледве на ремонт тину…

Не потягну ж його назад, бабо! сміявся Василь. Ти знаєш, скільки за такого песика зараз хочуть?

Довелося бабусі бігти до магазину продавчиня дала їй пять пляшок горілки в борг, записала в зошит.

До вечора тин був як новий. Оксана Петрівна нагодувала Василя, налила келишок. Той, веселий, міркує вголос, показуючи на щеня, що згорнулось коло печі.

Годуйте його двічі на день. І тримайте на міцному ланцюгу виросте силачем, не рівня сільським. Я в собаках знаюся!

Так у Оксани Петрівни зявився новий мешканець Бровко. Серце її знову наповнилося теплом, а цуценя віддячувало завзятістю. Кожного ранку, як тільки Оксана виходила у двір нагодувати Бровка, він радісно стрибав їй назустріч, обсипав лапами. Та одне засмучувало: собака виріс великий-превеликий, наче теля, а гавкати так і не навчився…

Ой, Василю, як же ж ти мене обдурив! ремствувала стара. Продав мені не собаку, а бозна-кого!

Та що вдієш, виставити таке тихе, добре створіння рука не підніметься. Він і без гавкоту поважний був: собаки односельців навіть хрипіти на Бровка не зважувалися.

Якось Матвій, сільський мисливець, йшов мимо у магазин за сіллю. Розпочинався зимовий сезон полювання, чоловіки тижнями пропадали у лісі.

Побачивши Бровка біля хати Оксани Петрівни, Матвій остовпів:

Бабо Оксано! Хто ж вам дозволив вовка тримати в селі?

Оксана Петрівна припала руками до серця.

Ой леле, оце попалася… Василь мене надурив! Казав: «чистісінька вівчарка»…

Матвій серйозно мовив:

Треба випустити його у ліс, бо наробить біди, люди потім вас винуватитимуть.

Заплакала бабуся. Як було розлучатися з любимцем? Добрий він, лагідний, хоч і вовк. Але останнім часом неспокійний рвав ланцюг, рвався у степи. Люди побоювались. Треба було відпускати.

Матвій відвіз Бровка у ліс. Той обернувся раз, помахав хвостом, зник між ялинами більше не повертався.

Оксана сумувала за Бровком, проклинала лукавого Василя. А той і сам жалкував мав найкращі наміри. Колись, блукаючи лісом, натрапив на сліди ведмедя. Почув скиглення. Біля нори лежала роздерта ведмедем вовчиця, а поруч вовченята. Одне вижило сховалося у норі.

Василь пожалів круглу сироту, забрав із собою, а потім підвернув бабусі, щоб вдома вигодувала. Він сподівався, що виросте втече до лісу. Сам знайде Оксані справжнього пса. Але невчасно все виявив Матвій.

Василь кілька днів блукав селом, не наважуючись переступити поріг Оксани. Того часу люта зима панувала на дворі, старенька топила пічку, рятувалася від холоду.

І тут до хати постукав хтось. Оксана поспішила до дверей. На ґанку незнайомець.

Добрий вечір, бабусю, пустіть у хату заночувати? До сусіднього села йшов, заблукав в хурделиці.

А як тебе звать, хлопче? Я вже погано бачу…

Борис, бабусю.

Оксана замислилась.

Наших Борисів не знаю…

Я не місцевий, купив нещодавно хату. Машина загрузла. Довелось іти пішки в таку завірюху.

Ти, мабуть, оселився у хаті старого Данила?

Так, так, у його.

Кинула йому Оксана окропу, запросила до столу. Не бачила, як чоловік оком поводить на стареньку шафу, де селяни звикли ховати гроші й дрібні скарби.

Поки бабуся поралася з вечерею, гість почав нишпорити у шафі. Оксана почула скрип.

Що там шукаєш, Борисе?

Та реформа ж була, бабусю! Я допоможу вам позбутись старих грошей.

Старенька злилася.

Це брехня. Яка реформа? Хто ти такий?

Незнайомець вихопив ножа, приставив до підборіддя.

Мовчи, стара! Витягуй гроші, золото, їжу!

Злякалася Оксана. Та раптом двері розчинились. Увірвався в хату велетенський вовк й кинувся на злочинця. Той, нажаханий, заледве відскочив, замахнувся ножем поранив Бровка в плече. Вовк відскочив, але грабіжник скористався цим і втік геть.

Саме в цей час Василь, що пробачити прийшов, побачив, як чоловік із ножем вискочив на дорогу. Василь рвонув до хати а на полу закривавлений Бровко. Василь все зрозумів, помчав до дільничного.

Грабіжника зловили. Суд присудив йому новий строк.

У селі Бровка вшановували як героя. Люди приносили йому смаколики, віталися. Тепер він був вільний не на ланцюгу. Але завжди повертався до хати Оксани, частенько приходив із Василем після походу в ліс.

Одного літнього дня під хату підїхав чорний джип. У дворі колов дрова її син Тиміш. Побачивши давнього знайомого, обійняв Василя.

Вечорами всі сиділи разом. Оксана світилася щастям. Тиміш умовив її їхати в місто на операцію, щоб бачила онука, коли приїде влітку.

Ну, якщо треба… зітхнула старенька. Василю, дивися за хатою і Бровком, добре?

Василь кивнув. Бровко ліг біля печі, вдоволено поклавши голову на лапи. Так і лишився тут, серед своїх.

Якщо хочете дізнатися ще багато гарних історій та потримати теплий настрій, підпишіться та залишайте свої думки і відгуки у коментарях!

Оцініть статтю
Джерело
— Бабо Алло! — вигукнув Матвій. — Як ви насмілилися тримати вовка у нашому селі? Зворушлива історія…