Анничка вже кілька днів лежала в ліжку, наче розчинилася у мякій перині самоти. Не боліло нічого, проте сил не було й крихти, а думки, мов птаєчки, здіймалися і гасли у тумані її голови. Вставати зовсім не кортілося.
«Для чого? міркувала Анничка. Всі життєві справи вже виконані: діти вже дорослі, матусю й татуся проводжено в останню дорогу, що ще? Роки ковзнули за вікном, як калюжа весняної води, і я вже, здається, ні в чому не потрібна»
У кімнаті, яка здавалась їй несправжньою, павутиння спліталося у химерні мережива під стелею, затягуючи погляд у безодню снів. За вікном город, що колись вибухав помідорами й вишнями, поріс диким бурянами. Проміння ранку мяко торкнулося підвіконня, Анничка спустила повіки й поринула у сновидіння.
У сні біля неї стояла мама така ніжна, як у дитинстві. Вона дивилась лагідно, простягала руки, ніби хотіла пригладити донеччину голову, але між ними стояла прозора стіна, якась сліпуча межа.
Моя ластівко, линули мамині слова, вже завтра твій останній день
Раптом сон обірвалося, Анничка здригнулася всім тілом, ніби щось виштовхнуло її з глибини. Вона посадилася у ліжку, у всередині стукав дикий тривожний дзвін:
Останній? Як це? Вже кінець? Чому так рано?..
В уяві ожила сцена: лежить вона нерухома в цій кімнаті, приїжджають діти й знайомі, сльозяться хустки, а в домі безлад, на городі хаос, їсти нічого. Щось невидиме штовхнуло Анничку: вона кинулась метушливо бігати по хаті, не розуміючи, за що хапатись.
На кухні швидко замісила тісто: «За вечір підійде, може зможу ще пирогів напекти якщо встигну».
Набрала в тазик води, схопила ганчірку пил зник із кожного кутка. Все розкидане опинилося по місцях, ще помила підлогу.
Ось і лад, усміхнулась сама до себе.
Потім город. Анничка рвала буряни не відчуваючи ані втоми, ані голоду, в голові калатало лише: «Останній день! Останній день!»
Коли перекопала найостанішу грядку, відчула, як ноги дзвенять від утоми.
Треба б перепочити. Потім
Згадала про тісто, побігла до хати. Уже й пироги достигли на столі такі румяні, аж дух захоплює.
Приїдуть дітки, поп’ють чайку з пирогами та й пом’януть матусю промовила Анничка зі сльозами. Скуштую хоч один Ой, і смачний пухкий та золотавий!
Сидячи біля вікна, жінка подумала: «Все ж, яке щастя просто жити»
Але життя стрибкоподібно змінювалось. Треба було збиратись у дорогу обирати одяг. Нарешті нова сукня, у якій ще не встигла десь побувати.
Підійшла до дзеркала, зробила зачіску, намалювала румянці, вдягнула сукню. Глянула на себе і мимоволі усміхнулась:
Ех, така гарна, що не вмирати, а під вінець іти пора!
Та цим не обдуриш долю Лягла. Та не встигла попрощатись із життям за вікном заклекотіла машина, саме під її двір заїхала і посигналила.
До Уляни, мабуть, подумала, до сусідки часто їздять.
Раптом у двері хтось застукав, потім ще раз.
Діти? надія блиснула, та авто було незнайоме.
Он яка машина! пробурмотіла Анничка. Заблудили, мабуть
Відкрила. На порозі стояв чоловік доглянутий, очі серйозні, але веселі. «Як на весілля збирався», пролетіла думка.
Ви Анничка? поцікавився чоловік.
Я, озвалася.
Я до вас Вибачте, довго їхав, дорогу загубив
Вам щось треба?
Він замявся:
Так, я хочу з вами познайомитись. Я Сергій…
Цікаво, подумала, звідки він взявся?
Звідки ви мене знаєте?
В Скайпі запрошував у друзі, але ви рідко заходили. Вирішив знайти особисто. Не питайте, як…
Сергію, пробачте, я давно ні з ким не знайомлююсь. Краще вертайтесь.
Правильно, телефонувати треба було, винувато посміхнувся Сергій. Бувайте, Анничко.
На півдорозі він зупинився, протягнув анчик гарну коробку цукерок:
Пробачте…
Знову пішов до машини. Анничці стало якось незручно, а ще її охопив жаль за цим стороннім чоловіком ймовірно, зголоднів, цілий день же в дорозі…
Сергію, зачекайте, гукнула вона. Зайдіть у дім, бодай чаю поп’ємо.
Обличчя чоловіка освітила радість.
Охоче, відгукнувся.
В будинку Анничка розлила чай по чашках, поставила на стіл пиріжки.
Може, голодні?
Якщо дозволите
Тепер і вона відчула справжній голод і швидко накрила стіл.
Смачного! разом побажали і розсміялися.
Давно вже Анничка не мала такого затишку. Сергій виявився чудовим співрозмовником; через годину здалося, ніби вона знала його усе життя.
Якщо комусь потрібна поміч, я допоможу, тихо сказав Сергій.
Анничка глянула на нього весело:
Якраз і треба! Сарай хилиться, паркан розвалюється
Я все полагоджу, враз відповів Сергій і вже збирався йти.
Дякую тобі! На ніч не прошуся, сама розумію, мовила Анничка. Щасливої дороги!
Посиділа ще трохи, і лягла відпочивати верніш, помирати.
Сон швидко накрив її ковдрою:
Доню, чого ж ти втекла вчора, озвалась мама, ж сьогодні був останній день твого самотнього життя. Послала я тобі ангела, не віджени він буде берегти тебе!
Кого берегти, матусю? Ангел втік роботи злякався
Мамин силует розтанув у світлі.
На світанку Анничку розбудило гуркотіння. Під двір підїхав вантажник, уся машина вщерть набита дошками й цеглою. Сергій стояв і показував чоловікам, куди що скидувати.
Та що це таке? вирвалось у Аннички. Я нічого такого не замовляла
Хотіла було виголосити всім усе назад нести, побачила знов Сергія. Пізніше підїхала й машина з залізом для паркану.
Паркан! вигукнула, та ще й такий, як у Олі! Вона завжди їй заздрила через той ошатний паркан.
Сергій разом із робітниками метикував, працював сам. Спробувала сперечатися, але марно.
Анничко, не переживайте, йдіть до хати, на дворі холодно
Вона не знала, як реагувати про неї ніколи так не дбали.
Пройшли дні новий паркан, новий сарай, замінена підлога, відремонтована піч. Але натомість таким змінам, в душі клубочився сумнів: чого він хоче?
Може, заплатити
Вдома вона простягла Сергієві кілька старих, пожмаканих гривень:
Я не знаю, чому ви все це для мене, але візьміть, ось що маю за роботу треба платити!
Сергій лише зітхнув і швидко вийшов з дому. Машина загуркотіла і зникла за поворотом.
День минув, другий Тиша.
Анничка журилась, боліла думка: вона закохалась, як дівчина! Навіщо ти образила Сергія? Як тепер жити без нього?
Вийшла на вулицю, сама не знаючи куди. Патяклива сусідка Галина зупинила:
Ганю, що ти того чоловіка прогнала? Дивись, скільки зробив!
Він давно поїхав
Та не вигадуй машина з вечора на повороті стоїть!
Анничка кинулась бігти туди, та ні машини, ні Сергія
Вночі довго не спала, вийшла на ґанок, закуталася у вовняний плед і тихо заплакала:
Чому я така самотня, така дурненька
Раптом, хтось обняв її, притулив мокру від сліз голову до гарячих щік:
Не плач, Анничко! просив Сергій. Я не зміг поїхати, бо люблю тебе!
Я теж тебе, більше за все на світі
Вона притулилася до свого небесного ангела, посланого матері:
Дякую, мамо пошепки і теплі сльози вже були від щастя.
