Один намисто змінив усе: як дружина повернула чоловіка до життя
— Коханий, сьогодні заскочу до Оксани, — промовила Соломія, швидко підправляючи коси перед дзеркалом. — Ми з нею сто літ не бачились.
— Звичайно, — кивнув Богдан. — Гарного тобі вечора.
Соломія пішла, і в хаті повисла звична тиша. Богдан, радий рідкій можливості спокійно посидіти за комп’ютером, занурився у гру. Та незабаром його відволік дзвінок телефону.
— Привіт, друже! — на тому кінці проводу лунав голос Ярослава, старого приятеля Богдана. — Їду до тебе! Дружини вдома нема? До речі, щойно бачив її біля свого офісу…
Богдан завмер, тримаючи слухавку в руці. Він несвідомо перепитав:
— Біля офісу?.. Ти певен? Вона ж до Оксани поїхала.
— Точно бачив, — підтвердив Ярослав. — Вийшла з ювелірної крамниці, з якоюсь пакунком. Сіла у машину та поїхала. Я б свою Соломію з ким завгодно сплутав, але твою — нізащо.
Богдан відчув, як щось важке осіло в грудях. Він довіряв Соломії беззастережно. За п’ять років шлюбу вони жодного разу серйозно не посварились, їхні стосунки були взірцем для друзів та знайомих. Але зараз…
Коли Ярослав приїхав, Богдан ще ламав голову над почутим.
— Ну що, давай вже! — Ярослав поставив на стіл пакет із пивом.
— Почекай… Ти певен, що це була Соломія? — наполегливо спитав Богдан.
— Певен. Вона була вся така щаслива, із пакунком… Подарунок, чи що? Ти їй щось купив?
— Ні, — хрипко відповів Богдан.
У голові вихром крутились думки. «Невже в неї є хтось?» — питав він себе. Він вирішив подзвонити Соломії.
— Привіт, рідненька. Де у нас великі склянки? Ярослав прийшов, а я не можу знайти… — сказав він навмисно весело.
— У шафі, праворуч, — відповіла Соломія. — Ми тут з Оксаною приміряємо її покупки. Усе гаразд.
З телефонної трубки донісся голос Оксани, підтверджуючи слова Соломії.
Богдан із полегшенням видихнув. Напевно, Ярослав помилився.
Соломія повернулась додому пізньої ночі. Пахла духами та чимось ще — ледь відчутним ароматом нового.
— Як посиділи? — спитав Богдан.
— Чудово, — усміхнулась Соломія, цілуючи його в щоку. — Приміряли її обновки. Вона ще в клуб запрошувала, але я без тебе не пішла.
На душі у Богдана стало легше. Він вирішив більше не мучити себе порожніми підозрами.
Вранці Богдан, як завжди, приготував сніданок. Він не працював уже півроку, шукав підходяще місце — і радував Соломію дрібними турботами. Подав їй сніданок у ліжко, з гордістю спостерігаючи, як вона посміхається.
Але тут Соломія, подякувавши йому, раптом додала:
— Ти б роботу все-таки знайшов… Скільки можна сидіти на моїй шиї?
Слова обпекли. Богдан хотів щось відповісти, але в цю мить його погляд впав на її шию — там сяяло маленьке намисто у формі серця, якого раніше в неї не було.
— Звідки прикраса? — хрипко спитав він.
— Подарунок, — легко відповіла Соломія. — Сама собі купила. З премії.
Та сумніви вже пустили коріння в серці Богдана. І, попри запевнення Соломії, в голові стояла одна думка: «У неї є хтось».
Того дня він провів у шаленій гонці по сайтах вакансій. Роботу треба було знайти негайно, будь-якою ціною.
За кілька годин Богдан сидів за столом на співбесіді. А через день уже вийшов на нове місце — у компанію з виробництва вікон. Зарплата була середньою, але стабільною.
— Усе, тепер усе буде інакше, — пообіцяв він собі.
Через тиждень увечері він вирішив зробити Соломії сюрприз — приготував курку в рукаві, накрив на стіл.
Коли Соломія повернулась додому, вона здивовано підняла брови:
— Свято?
— Завтра у мене перший аванс, — з гордістю сказав Богдан. — Час святкувати.
Соломія занервувалася. Десь глибоко всередині в неї кольнуло почуття провини. Адже план із намистом був її маленькою хитрістю…
Наступного дня Соломія подзвонила матері:
— Мамо, усе вийшло! Він влаштувався! Працює, носить мене на руках. А намисто… — вона засміялась. — Всього-то одне намисто знадобилось, щоб розворушити його.
У цю мить Соломія дивилась на сплячого після роботи Богдана й розуміла: іноді невелика провокація — найкращий спосіб нагадати про справжні почуття.
