У моєї сусідки 8 дітей. Вона народжує ледь не кожен рік. Всі живуть в однокімнатній квартирі. Як там поміщається стільки людей – загадка.
Сусідка не працює. Не заміжня. Всі діти від різних чоловіків. Недавно дізналася, вона вагітна дев’ятим. Звісно ж, буде народжувати.
Коли сусідка зайшла на чай, я розпитала про її життя.
– Люба, на що ти живеш? – Поцікавилась я.
– На аліменти, а ще на материнські. Мені волонтери допомагають. Іноді сусіди їжу та одяг приносять. – Відповіла сусідка.
– Ти не думаєш піти на роботу?
Жінка скривилась.
– Навіщо? Мені грошей вистачає. Я можу купити собі хорошу косметику або дорогі парфуми. Я нічого не потребую.
Дивне ставлення до ситуації. На себе грошей дівчина не жаліє, а її діти ходять в подарованих речах. Вона їх узагалі любить?
– Добре, зараз вам допомагають, а потім як? Дітей треба вивчити. Чим ти будеш за навчання платити?
– А чому я це повинна робити? – Здивувалась сусідка. – Вони виростуть і будуть самі вирішувати свої проблеми. Моя мама, як тільки мені виповнилось вісімнадцять, одразу виставила за поріг. Сказала, тепер я маю сама заробити на хліб. Я зроблю так само! Тим паче, зараз вони вчаться самостійності. Старшій чотирнадцять. Вона вже і готує, і прибирає, і за меншими дивиться й вчитися встигає! Моє виховання гарно працює!
Так ось у чому проблема. Тепер зрозуміло, чому з Люби не вийшла гарна мама. Її виховували не краще.
– Добре. Я тебе зрозуміла. Але навіщо тобі настільки багато дітей? – Спитала я.
– Бо я люблю дітей! – Заявила сусідка.
Дивна любов. Я такої не розумію. Нас в сім’ї було двоє – я і брат. Наші батьки дали нам не тільки дах над головою і їжу, а ще освіту та виховання. Діти Люби ростуть, як бур’ят в городі. Шкода їх. І Любу по-своєму жалію, але розумію, якби вона хотіла, обрала б інше життя.
