Артемчику, я не хочу тобі завдати болю, мій дорогий.
Памятаю, як мій племінник Артем сидів тоді на деревяному підвіконні й дивився крізь засніжене вікно нашої старої львівської квартири. Він чекав батька й думав. Минуло два роки, відколи його мама пішла з дому. Вона тепер має нову родину, з тугою сказав якось батько. Чому полишила сина? Хто його знає. Для Артема то лишалося таємницею. З часом почав про неї забувати.
Тато намагався зробити для хлопчика усе, що можна. Артем мав уже десять років. Він усе розумів, від нього нічого не приховаєш. Та сенсу в тому не бачив. Навчився мити посуд, акуратно складати речі на поличках. І давно не грався іграшками.
Він ніби вже не дитина. Проте був дуже самотній. Дуже хотів собаку. Але батько не давав згоди.
Хто доглядатиме за ним? Я весь час на роботі, ти школяр, і ще маленький.
Натомість батько одного вечора привів не собаку, а жінку. Її звали Стефанія. Вона стала жити з ними. Артем уникав із нею будь-яких розмов. Вона була для нього зайвою. Хоч батько й називав її дружиною і мріяв, щоб син мав матір.
Мені вона не потрібна! казав категорично Артем. Так вони і жили. Хлопчина бачив, як тато радіє Стефанії, як вони разом сміються й обіймаються. А хлопець усе ще носив у серці образу та невідомий сум.
Тату, хочу, щоб вона поїхала.
Артеме, а я хочу, щоб вона залишилась. Дуже важко чоловікові й хлопцеві без жіночої підтримки без дружини й мами.
З настанням літа хлопчик почав більше гуляти у дворі зі шкільними товаришами. Нові друзі лякали його, що тато з мачухою віддадуть його до дитбудинку.
Хлопчик злякався. Адже, може й справді, їм захочеться нової дитини, а він тільки заважатиме. Тож Артем почав готуватись до найгіршого.
Якось уривком почув знайомий голос Йому там буде добре, треба відвезти його. Для Артема це стало останньою краплею. Він не спав цілу ніч, а зранку вирішив якщо прибрати Стефанію, все стане на свої місця. Спочатку почав шкодити: підсолював чай, запускав порожню каструлю на плиті, був грубим. Стефанія все зрозуміла й покликала хлопчика на серйозну розмову.
Треба поговорити. Я бачу, ти ображений.
Я ні через що не ображаюсь, спробував ухилитися Артем.
Артеме, я не хочу тобі завдати болю, синочку
На літо ми винайняли хатину під Дрогобичем. Хотіли зробити тобі сюрприз Та мабуть, час поговорити правду. Твій тато знайшов доброго цуценя. Сьогодні всі разом поїдемо за ним. Хочеш з нами?
Ти не жартуєш? хлопець здивувався й одразу почав вірити. Потім міцно обійняв Стефанію.
Стефанія ледве стримала сльози. Тішся, мій малий, усе буде гаразд, плакати вже не треба, гладила його по голові.
Коли батько повернувся з роботи, вони всі разом поїхали за собачкою, використавши кількасот гривень з маминих заощаджень. Артем із любовю взяв щеня на руки й уже не бачив у Стефанії ворога. З того дня вони помирились. А цуценя заснуло на руках у хлопця. Всі в домі стали щасливі.
