«А як же квартира? Ти ж мені обіцяла! Ти руйнуєш мені життя!»
Чоловік мій і я були безмежно раді, коли дізнались, що наш син незабаром одружиться. Ще до весілля я йому нишком сказала: ми з татом хочемо подарувати йому квартиру. Назар був на сьомому небі від щастя, коли почув про наші плани. Звісно, вже того ж дня про це дізналися всі його друзі. Поки ми клопоталися підготовкою до свята, сталася біда.
Донька прямо з роботи потрапила до лікарні їй раптово стало зовсім зле. Ми з чоловіком кинулись туди миттєво. Обстеження показало пухлину, потрібна була термінова операція. Зрозуміло, що гроші були потрібні й негайно. Добре, що ми завчасно помітили проблему.
У такій ситуації придбати синові квартиру стало неможливим. Ми з усіх сил намагались зібрати необхідну суму, щоб оплатити доньці лікування. На щастя, наші друзі та родичі не залишилися байдужими. Хто чим міг, допомагав хтось гривню, хтось словом. Дехто дав гроші й навіть не вимагав повернення. Разом ми спромоглися назбирати на операцію.
Але те, що почув від сина, просто приголомшило мене.
А як щодо моєї квартири? Ти ж мені пообіцяла! Ти ламаєш мені життя!
Після слів Назара мені потемніло в очах. Як таке могло злетіти з його вуст? Як він міг бути настільки егоїстичним? Це ж твоя сестра, Назарчику! Ви виросли разом. Як можна ставити її здоровя поряд із житлом чи весільними планами? Я розгубилась. А Назар нібито не збирався зупинятись.
Чому в неї є все, а я нічого?
Я не витримала й закричала. Сказала, що не хочу його бачити. Він мовчки зібрав речі й переїхав до своєї нареченої. Після цього ми два тижні не розмовляли.
Тим часом доньку прооперували. Слава Богу, все пройшло вдало. За декілька тижнів вона вже була вдома, виписана з лікарні. Про те, що сталося з братом, я їй нічого не сказала навіщо ятрити душу? Мені стидно за сина. У ці дні він не зателефонував жодного разу, ані разу не спитав, як сестра. Виходить, для нього квартира важливіша за родинні стосункиМинув місяць. Якось надвечір у двері подзвонили. Я не одразу впізнала голос, коли Назар тихо прошепотів:
Мамо, можна зайти?
Він стояв у коридорі розгублений, з червоними очима. Я побачила в його руках букет ромашок донька з дитинства їх обожнювала. Назар нерішуче переступив поріг і підступив до сестриної кімнати. Стояв мовчки, поки вона мовчки дивилась у вікно ще бліда, але усміхнена після нашої розмови вранці.
Пробач, тихо вимовив, і я відчула, як щось стискає мене всередині. Син зривався на сльози, просив вибачення у всіх і кожного:
Я був неправий, дуже шкодую.
Того вечора ми сиділи разом за столом і майже не говорили. Але між нами вже не було тієї гіркої відстані. Я дивилась, як Назар і донька усміхаються одне одному знову, й зрозуміла: квартира почекає, а любов це те, чого не купиш за жодні гроші.
Наші справжні скарби завжди поруч, і головне, щоб ми це встигли помітити саме тоді, коли дуже потрібно.
