Останнім часом я зрозуміла одну важливу річ, що в цьому житті ми нікому не потрібні. За виключенням матерів і дітей. Та й то не у всіх випадках. Інколи буває і навпаки.
Я особливо то й ніколи не була щасливою. Завжди одна та самотня. Постійно гналася за примарним щастям у вигляді квартири і машини. Працювала багато на кількох роботах.
Накопичила певну суму і придбала спочатку квартиру, а потім і машину.
Ще потім до мене почав підбиватися молодий чоловік. Та й я вирішила вийти за нього заміж. Ні, я його ніколи не любила. Нам просто було комфортно, не дивлячись на різницю у віці. Я була старшою на чотири роки за нього, хоча на вигляд цього не було помітно.
Ми жили в моїй квартирі. Він був з села, свого житла у місті не мав. Дітей у нас не було досить довго. Потім появилася дочка.
Тоді у нас і почалися з чоловіком перші сварки. То він мене просто лякав тим, що так жити йому важко. Дитина плаче, я постійно без настрою, а він, подумайте тільки, працює і втомлюється.
Коли він перестав лише на словах мене страшити і одного разу зібрав свої речі – я сказала йому, щоб він не шкодував. Він наче заспокоївся. Залишився вдома.
Майже місяць він був нормальним. Потім почав мене знову лякати тим, що піде. Тут мої нерви не витримали. Доки він був у вбиральні – я зібрала всі його речі в сумки і поставила біля вхідних дверей.
Він був шокований. Вийшов з дому і сказав, щоб я подумала над своїм вчинком.
А я йому вслід з балкону восьмого поверху викинула його речі.
Це було феєричне видовище. Всі сусіди здивлялися.
Але мені всеодно. Я його ніколи не любила, лише терпіла останнім часом. Жив він на моїй території, заробляв досить мало. Дитина у мене є. Тобто є де жити і для кого.
А він нехай шукає собі щастя де-інде.
