15 листопада, Київ
Сьогодні, спостерігаючи за білками у нашому парку імені Тараса Шевченка, я зрозумів, що їхня поведінка нагадує нам про справжню людську доброчинність. Під ялинкою я помітив, як самка, яку я назвав Марічка, знайшла осиротіле білченя, що залишилося без матері і батька. За три дні вона уважно дослідила його, переконалась, що він справді без сімї, і почала годувати його крихтами горіхів, ніби це її власна дитина. Після цього Марічка представила його своїм малим Оленці, Грицьку та маленькому Сашку і прийняла його в коло, ніби він був одним із їхніх.
Коли Олексій, батькосамець, повертається з новою здобиччю, Марічка зустрічає його поцілунками і ніжними погладжуваннями, ніби розтрушуючи втому після важкого походу. Олексій у відповідь дарує Марічці найчарівніші червоні макові листочки і найбільші волоські горіхи, а іноді навіть крихітний кущ горіхів, який він сховав у схованці під кленом. Це їхній спосіб показати одне одному, що любов це не лише слова, а й дії, які полегшують життя сімї.
Ми, люди, часто забуваємо, що саме ці маленькі створіння підтримують майбутнє нашого лісу. Приблизно половина всіх горіхів, які вони ховають і не знаходять, проростає у нові дерева, створюючи нові кущі і лісові галявини. Саме так наші ліси оновлюються, а разом з ними і наше оточення.
Тож, коли я підходив до каси у магазині «Рукавичка», витративши 30 гривень на горіхи для корму, я зрозумів, що навіть невелика допомога, подана з серцем, може стати зерном великого майбутнього.
Урок, який я виніс: турбота про наймолодших і найслабших, щедрість у даруванні та вміння думати наперед зміцнює не лише сімю, а й усе суспільство. Ця білкова мудрість наш шлях до кращого завтра.
