Сон на Різдво
Хворі діти Максимівній подобалися більше, ніж ті, які одужували. Чесно кажучи, їй не подобалися взагалі діти, просто хворі їй доставляли менше клопоту.
Вони не бігали по відділенню, не кричали, не розкидували де попало іграшки та не вицарапували на стінах свої імена та інші дурниці. Лежали тихенько, під капельницями, або ж просто спали. Поруч, як правило, був присутній хтось із рідних-мами, бабулі, тітки-так, щоб було комусь допомогти та попіклуватися. Всі привілегії для старенької санітарки, у якої і так справ було багато.
Насправді Максимівна з задоволенням сиділа б на пенсії та пила чай з пиріжками, тільки пенсія була зовсім мізерна, навіть на пиріжки не вистачало. От і доводилося у шістдесят з гаком років махати шваброю-прибираючи за малечею.
Максимівна знала, що всі її вважають непривітною та побоюються, але їй це подобалося-менше будуть прискіпуватися зі своїми проханнями. Вона навіть пишалася тим, що з нею стараються зайвий раз не приходити, а якщо вже до неї говорили, то з боязню-як з начальницею.
Правда, якщо хтось з дітей помирав-а це час від часу траплялося,-на душі у старої санітарки раптом щось починало тяжко та з біллю перевертатися. Душа згадувала, що у Максимівної також колись був син Сергій, якого у вісім років насмерть збила вантажівка. Після цього у дітей у неї більше не було, а за Сергієм вона так довго та гірко плакала, не розуміючи, чому помер саме він, а не якийсь чужий хлопчик-розбіяка, що виплакала всі сльози на все життя.
Діти, яких виписали з лікарні забирали з тумбочок свої речі, іграшки та виходячи з відділення зникали повністю з життя Максимівної. Через деякий час порожнє ліжко застелялося ще кимось, хто потім також лікувався та йшов..Одним словом-все відбувалося як завжди.
Якщо потрібно, нехай ще приходять
Коли виписували п’ятирічну Катю, Максимівна саме прибирала палату, де ця дівчинка пролежала майже три неділі. Санітарки зазвичай багато чого чують та знають, наприклад-від медсестер, які перемовляються на пості, або ж від родичів хворих. Про Катю Максимівна знала те, що її виписують не через те, що волна вже одужала, а через те, що надалі їй потрібно було лікуватися у спеціалізованій клініці, і можливо, навіть оперувати, але не зрозуміло, допоможе це чи ні.
Катя в палаті вже не було, але коли санітарка перестилала кровать для нових пацієнтів, в двері неочікувано заглянула мама Каті, яка була дуже схожа на дівчинку-також мала світле волосся, темні очі, носик у веснушках. Вона несміло запитала:
-Вибачте..Ви тут не знаходили собачку ? Іграшкову, коричневу та зовсім маленьку. З такими довгими та висячими вушками.
А у Максимівної був дуже важкий день. З вечора вона лягла пізно, адже готувала одягання на Різдво для церкви, яку вона багато років уже відвідувала.. Зранку віднесла чисте та попрасоване до церкви. Отець їй подякував та вона з гарним настроєм попрямувала на роботу. Але потім протягом дня її настрій погіршився, тож вона була зла та засмучена.
-Не знаю я ніяких собак !-буркнула Максимівна, не задоволена тим, яке їй задали дурне питання.
І тільки, коли жінка пригнічено пішла, Максимівна згадала, що дійсно була у дівчинки улюблена іграшка. Маленький цуцик, який влазив якраз у долоньку дівчинки.
Катя назвала собачку Плюшкой-вона клала її поруч з собою на подушку, а коли приходив час робити уколи, стискала песика в руці.
Подумавши, Максимівна підняла тумбочку. Так і було ! Катіна улюблениця впала в самий куток біля стіни, і саме через це дівчинка не могла її знайти.
Санітарка виглянула в коридор, але Каті з мамою вже не було.Мабуть ті вже спускалися сходинками та прямували на вихід. І, як на зло нікого поруч не було: всі пішли обідати. Але ще був час, щоб наздогнати маму з дівчинкою, або ж покликати..
-Ага, ще чого !-пробурмотіла собі під ніс Максимівна.-Ганяйся за ними по сходах ! Сестрам потім скажу, нехай їм додому зателефонують ! Якщо потрібно-нехай ще приходять і я їм віддам.
Вона засунула іграшку в кишеню та пішла мити підлогу біля поста. Там прибирання було більше, адже медсестри ще перед Новим роком поставили ялинку, яку діти вічно зачіпали. Максимівна не могла дочекатися коли ж ту ялинку вже заберуть, щоб знову було зручно мити підлогу та витирати пилюку з-під віконня.
Уже підходячи до свого будинку, санітарка згадала, що не віддала медсестрі Людмилі Катеринину собачку і навіть не попросила зателефонувати дівчинці додому та повідомити, що іграшка знайшлася. Плюшка так і залишилася лежати в кармані халату, який Максимівна сьогодні забрала випрати.
«Добре, що ж тепер!-подумала Максимівна.-після вихідних скажу. І взагалі чому я хвилююся ? У дитину, мабуть, сто таких собак вдома. Якщо дуже потрібно-нехай нову куплять «,
Думаючи так вона вже підіймалася на другий поверх і шукала в сумці ключі від квартири. Лампа на її поверсі світила погано, Максимівна протягнула руку з ключем та крокувала до дверей.. Її нога відчула щось м’яке та живе, що раптом жалібно пискнуло. Хтось щойно лежав на коврику під квартирою і різко заховався в кутку.
Ще тебе мені не вистачало !
Виявилося, що це невеликий цуцик. Він трясся всім тілом, але при цьому дивився на санітарку з довірою та надією.
-Нагадив, мабуть, на килимку ?-запитала Максимівна. До котів вона відносилася спокійно, а от собак не любила.-Чого трясешся ? Я же тебе не б’ю.
Почувщи, що суворий голос трішки пом’якшав, цуцик завертів коротеньким хвостиком, і варто було Максимівній трішки привідкрити двері, як він забіг до квартири !
-Куди?!-закричала санітарка ! Йди геть ! Ще тебе мені не вистачало тут !
Але цуценя й не збиралося йти. Він навпаки-вже бігав кімнатами, нюхав кути та ніжки меблів. Ввімкнувши світло, Максимівна добре його роздивилася. Від виявився світло-шоколадним, короткошерстим, з висячими вушками та веселими карими очима.
-Ось я тебе !-уже менш впевненіше сказала Максимівна, але все-таки взялася за віник. Щеня зрозуміло, що на нього гніваються та піджавши хвоста залізло під диван.
Максимівна намагалася його звідти витягнути, але ж ні ! Гість вивертався та скавулив, наче не розуміючи за що ж його віником.. Втомившись стояти на колінах біля дивану санітарка розсердилася.
-Почекай у мене злодію ! Я тебе вижену !
Почувши з кухні запах їжі, голодний «злодій» виповз зі своєї схованки.
-Ну?-грізно запитала Максимівна, побачивши мордочку, яка стирчала з-під косяка дверей.-Навіщо прийшов ? Кликали тебе ?
Мордочка заховалася Тихенько виглянувши, старенька побачила, що цуцик сидить біля стіни наче роздумуючи, навіщо доля дала йому надію на господаря, а потрапив від до цієї злої бабці. На мордочці у нього був відчай.
Максимівна навіть почала йому співчувати:їй сьогодні також їсти не можна було до першої зірки, а пригощання пахло смачно.
-Нема чого балувати !-строго сказала вона собаці та собі, після чого пішла на кухню, де на сковорідці шкварчало м’ясо та варився грибний бульйон.
Час від часу вона поглядала на двері, але ніс так і не виглядав. Згодом вона почула якийсь різкий звук, а потім грохіт. Вона побігла на звук.Упав торшер, але він серйозно не постраждав, та зачепив серветку, яка також сильно не постраждала, а от на ній стояли давно куплені оленятка та фото її молодих років у позолоченій рамці, а також ваза з маленьким букетиком.. Оленята при падінні погубили хвостики та ніжки, ваза розбилася, а рамка тріснула у двох місцях.
-Ах ти !..-закричала Максимівна.-Ти де ?
Їй, звичайно, ніхто не відповів.Вдивляючись, вона згодом натрапила на погляд карих очей в кутку кімнати. Але вона вже розуміла, що кричати не варто та повернулася на кухню, відрізала шматочок окорочка та пішла назад.
-Іди сюди !-сказала вона.-На,на ! Іди до мене, кому кажу !
Швидко нагнувшись, вона протягнула руку та вже була готова схватити собаку та викинути за двері. Але пес втік та хотів заховатися під диваном, але санітарка закрила всі двері окрім вхідних і він вилетів прямо на сходи.
А ти, мамо, мене часто не впізнаєш
Максимівна швидко заченила двері та видихнула з облегшенням. В глазок цуцика не було видно. Але варто їй було подивитися в кружечок, як з іншого боку заскулили та зацарапали у двері. Але їй було всеодно. Максимівна пішла на кухню, а опісля прибрала у вітальні.
Санітарка втомилася та лягла відпочити поставивши будильник на восьму вечора. Вона чула, як собака скавчала під дверима, наче плакала.
Максимівну навіть вколола совість, адже поруч було маленьке та беззахисне створіння… Втомлена вона відразу заснула. Їй снилося, що в неї у кімнаті все раптом стало золоте,наче з усіх боків було світло, як буває зранку, коли сонце встає.
А найдивніше було те, що серед кімнати стояв не високий та дуже гарний хлопчик та уважно дивився на Максимівну. Вона відразу сіла. Серце у неї швидко-швидко закалаталося, адже на всьому світі міг бути лише один такий хороший хлопчик як цей..
—Сергійку,-нерозуміючи сказала Максимівна,-синок, як ти сюди потрапив? Ти такий став гарний. Я тебе не впізнала !
-А ти, мамо, мене часто не впізнаєш,-сумно посміхнувшись, відповів хлопчик.-Скільки разів я у твоєму відділені бував, а ти на мене тільки кричала та виганяла, а один раз навіть тряпкою брудною замахнулася !
-Як це ?-не повірила словам Максимівна.-Не може бути ! Коли це ?
Сергій нічого не сказав..І раптом вона згадала відділення лікарні, маленький коридор, маленьких хлопчиків, які тікають від злої бабці..
-А ще, мамо, пам’ятаю, як я лежав з температурою високою та мені хотілося з кимось поговорити, щоб мені допомогли. А ти поруч прибирала і в мій бік жодного разу не подивилася…
-Що ти таке говориш, синку ?
А перед очима вже була інша картина. Траплялося таке, траплялося, але ж всі діти були незнайомі. І чим більше гиркалася Максимівна з сином, тим більше його погляд ставав тьм’янішим.А світло було яскравішим.
-Або, ось, заглянув я якось в церкву, куди ти ходиш. Слухав як співають псалми та насолоджувався, а ти бурчала позаду, що в тебе все не так, і що навіщо ти взагалі сюди прийшла…
Тут старенька нарешті не витримала :
-Та, що ти, Сергійку, хіба я коли-небудь тобі таке говорила ? І ти ж помер давно ! Це все чужі діти !
Тут Сергій подивився на маму дуже сумно
-А ти уяви, мам, ось ти помреш, прийдеш дот Господа та він тобі скаже «!Не хочу тебе знати, ти мені чужа !» Як тобі буде ?
Максимівна почула це та почала плакати.
-Я коли на землі жив, то не любив коли ти плакала. А тепер я розумію, що сльози каяття-вогняні. Підемо мамо, скоро станеться велике чудо.
І тепер, коли сяяло не так яскраво, Максимівна побачила за спиною сина два крила. Знизу залишилося місто, а попереду було свіже повітря.
-Подивися, синку, скільки вікон ще сяє !
-Це не вікна, мамо, це різдвяні свічки у церкві. Тепер дивися не на них, а на верх !
А зверху сяяла зірка, яскравіша за всі, яку бачила Максимівна. Це світло ставало все ближчим. Вони потрапили в кімнату, але це була не кімната, а храм, який захопив дух. Він весь був повний звуків, горів золотом та яскравими кольорами, наче жива радуга.
-Синок, це рай?
-Ні, мамо-це передпокій. Мені дозволили тебе сюди привести, щоб ти пораділа. Я за тебе довго молився !
-А можна поближче до Божих воріт підійти ? Так хочеться подивитися !
-А ти зроби кілька кроків і сама все зрозумієш.
Максимівна змогла зробити один крок, а далі ноги не понесли. Така була навколо краса.
Максимівна не померла, а повернулася назад додому. Сергій ще був з нею-теплий та яскравий, як сонечко
-Синочок, ти зараз підеш ! Я тепер робитиму все, щоб ми з тобою знову побачилися. Помолися за мене перед Господом, нехай Він мені доможе.
-Я. мамочка, за тебе завжди молюся. Якби ти знала, як ангелам шкода людей, як ми за вас плачемо !
А потім він сказав:
-А собачку ти не виганяй, це я її для тебе попросив !
-Так, а навіщо вона мені, Сергійку ?
-Для веселощів, мамо. Я ж бачу, яка ти завжди сумна. Я завжди хотів маленького песика, коли був живим. Вона тебе буде завжди чекати. Ти тепер інших дітей полюбиш заради Господа та мене, а собачка буде тебе дома чекати, радіти тобі .
Тут Сергій зник, а Максимівна прокинулася в сльозах.
Плюшка є !
-Всюнічну проспала !-ахнула Максимівна, але тут же прислухалася до себе та згадала, яку велику радість їй подарував сон. Адже вона була з сином ! Вона стала на коліна, помолилася та подякувала Богу. Потім витерла сльози та згадала Сергієві слова.
За дверима було тихо. Будинок ще спав. Максимівна привідкрила двері та побачила цуценя, яке ще спало, але почувши шум-підняло голову.
-Ну заходь, чи що ! Покликала санітарка та подвинулася, щоб песик міг пробігти повз неї. Але він не рухався. Що, образила я тебе вчора ? Ну, пробач, не гнівайся ! Пішли !
Собачка, подумавши, піднялася та нерішуче заглянула у вітальню. Згадала про вчорашній вечір та боялася.
-От біда ? І що, нам тут до обіду стояти ? «Йди, мій хороший, йди сюди ! Я тобі за вушком почешу !
Мабуть, в собаках більше віри у людську доброту, ніж у нас самих. Песик зробив кілька обережних кроків, побачив, що Максимівна не злиться та зайшов.
-Ну, слава Богу Дай я тебе погладжу ! Яка ж ти хороша, прямо плюшева. Плюшка !
Наче в ліс до ведмедів йду !
Подивившись уважно вітрину кіоска, Максимівна обрала найбільший та найяскравіший апельсин. Продавщися не дуже радісно дістала його з вітрини. Після чого старуха сіла в автобус та поїхала в інший кінець міста, міцно тримаючись за свою шкіряну сумку.
День був чудовий, сонячний та водночас морозний.
-Будинок культури ! Наступна-школа-інтернат..
Максимівна вийшла в новому та не знайомому районі, адже раніше вона тут ніколи не була !
Навколо були багатоповерхівки, біля яких були дитячі майданчики.Санітарка поглянула навколо, але не помітила Катю, яка каталася, адже було занадто холодно..
Адресу Максимівна вивчила, у неї була дуже хороша пам’ять не дивлячись на вік.
Вона витягнула з сумки Катіного іграшкового песика та апельсин, аоле боялася подзвонити.
Згодом переборола себе , перехрестилася та натиснула на дзвінок.
