На вихідних Оля вийшла з магазину «Світ товарів» у центрі Києва, коли біля неї зупинився червоний Mercedes. З авто вийшла елегантна жінка. Підступлений вітер підхопив полу її сукні, а пасмо волосся закрило обличчя. Вона звичним рухом відкинула коси назад, притримала одяг і пройшла повз.
— Маріанна? Марічко! — гукнула їй Оля.
Жінка обернулась, озирнулась і зупинила погляд на Олі. Мовчазна пауза затягнулась.
— Невпізнала мене? — Оля піднялася до входу. — Я ж Оля, Оля Шевченко.
— Олюня… Дійсно, не впізнала. Ще поживеш, — сухо кинула Маріанна.
— А я дивлюсь, ти йдеш… — Оля відвела її вбік. — Давай трохи відійдемо, заважаємо. Яка ж ти гарна!
Маріанна снизхільно посміхнулась.
— Ти тут поблизу живеш? — запитала вона.
— Ні, працюю. Вийшла в обідню перерву. А ти?
— Слухай, чого ми тут стоїмо? У тебе ж є час? Давай зайдемо у кав’ярню, поговоримо. Коли ще зустрінемося?
— Давай, — погодилась Оля.
Вони зайшли у напівпорожню «Золотий дуб» у сусідній хрущовці. Сіли біля вікна. Маріанна підкликала офіціантку. Та, жуючи жуйку, неохоче підійшла й кинула перед ними меню.
— Не треба. — Маріанна відсунула пластикові сторінки. — Два салати, два тістечка та чай. Швидше.
Офіціантка пішла, погойдуючи стегнами. Маріанна звернулася до Олі:
— Ну, як життя тимчать?
— Нормально. Була заміжня, але ненадовго. Дітей нема. А в тебе, бачу, все чудово.
— Не скаржуся. — МаріаннаОля глянула на вже холодний чай і зрозуміла, що їй варто нарешті перестати бігти за минулим і знайти щастя в собі самій.
