Федір увійшов до квартири, і відразу відчув нервовий крам усе навкруги пахло незвичним мовчанням. «Не сплять чи що?» проймав його думку. З кухні вийшли блідні дружина і дочка, обличчя їхнє було, наче вони лише що побачили привид. На руках у Оленки, якої ніколи не було в школі, сидів крихітний кітеня
Темрява уже обвивала підвал, проте кітеня майже не боявся пітьми: він уже звик до її холодного обійму. Адже скоро повернеться мама, підживить його молоком, облизне хвостик і мордочку, потихом спохить колискову, і маленька душа розтане в безпеці.
А цього разу її затримало щось незвичне. Це не схоже було на її звичний ранок. Хоч підвал і був майже завжди наповнений морокою, кітеня навчився орієнтуватися в часі.
Зазвичай, коли мама йшла, він звився в клубок, притискаючи лапку до носика, і занурювався у солодкий сон. А коли прокидався, вона вже стояла поруч або приходила ще до того, як його живіт просив їжі. Сьогодні ж все пішло поіншому: пройшло вже майже дві години, а мами ні сліду.
«Що сталося?» не міг собі уявити кітеня. «Можливо, щось трапилось». Якщо його здогад вірний, то це означає лише одне: залишилось мало часу.
У підвалі стояло достатньо води: трубка, що протікала, розірвалася за день до його народження, і під нею постійно стояла свіжа калюжа. Але їжі в замкненому просторі не було, тому мамі щодня треба було вирушати на «полювання».
Кітеня піднявся з теплої картонної коробки, підбіг до стіни і поглянув вгору. Єдине маленьке віконце, через яке в підвал проливалося світло, було занадто крихке, аби принести справжню яскравість. За ним навколо виросли кущі, тож здавалось, що зовсім темно. Тривожний напівмрак підкосив його.
Він підстискав задні лапки, намагаючись стрибнути до отвору, яким раніше приходила мама, та не зміг. Малий ще. Десять разів він спробував, і кожна спроба закінчувалась провалом.
Коли після чергової невдачі він опустився на чотири лапки, двері підвалу злякливо скрипнули і розчинилися. Він застиг, сподіваючись залишитися непоміченим. Однак його помітила стара жінкасусідка, а за нею в вузький проріз впихнули два чоловіки.
Ось вам, халепники! Я ж казала, у підвалі кішка котенят народила. Хапайте їх усіх і викидайте на вулицю!
Він же самотній, намагався вставити один із співробітників управляючої.
Зараз один, а через півроку їх буде двадцять. Ви що, сперечатися прийшли? Хапайте і викидайте!
Чоловіки кинулись бігати по підвалу, намагаючись спіймати кітеня, та без успіху. Вони навіть підпалили сигарети двічі. Лише коли до них приєдналася стара жінка, маленьку хвостянку впіймали.
Без Валентини Степанівни нічого не вдасться! крикнула вона, бо одночасно була і їхня «мама».
Кітеня вигнали з підвалу, двері зашпилювали, а отвор у стіні, яким він колись виводився, запломбували так щільно, що навіть муха не пройде.
Геть, геть! лютувала стара жінка. І більше не повертайся сюди, поки я не схочу!
Кітеня втік на безпечну відстань, поглянув сумно на свою колишню домівку і розплакався. Тепер не було ні дому, ні мами.
Він не знав, куди йти. Однак його тривожні думки поступово відступали. Він широко розкрив очі й спостерігав за світом, про який раніше навіть не підозрював.
Раніше його всесвіт складався лише з темного підвалу, краплини води і крихітного отвору в стіні. Тепер же відкрився інший, «позасвітній», простір, сповнений дивних звуків і ароматів.
Тут пахло травою, летіли люди, співав птахи, а якісь дивні звірі з круглими лапами і «палаючими» очима ревіли, мов механічні гіганти. Десь серед цих створінь кітеня бачив кішок, схожих на його маму, проте саму маму знайти не міг її там не було.
Він тихенько нявкнув, спочатку майже неслышно, потім голосніше, аж до крику. Чи чує його мати?
Ніяк кішки лише повернулись, мило подивились, ніби співчуваючи, а потім згорнулися в кутку.
Ти ще тут? крикнула Валентина Степанівна, що завжди не любила котів. Чому вона їх ненавиділа, ніхто не знав, і сама вона не могла відповісти. Можливо, вона просто вивергала свою злість на беззахисних.
Кітеня не залишилося нічого, крім втечі. Куди саме він не знав, лише хотів подалі. Дороги назад уже не було, отвори були замкнені.
Він біг, так швидко, як міг, його крихітні лапки розбігалися по підлозі. Навіть якщо би він біг на «повільних обертах», стара жінка з тростью все одно його наздожене. В його погляді переливалися дерева, кущі, люди, автомобілі, будинки.
Голову закружило від усієї метушні, і він змушений був зупинитися. Дорослі дивились на нього, усміхаючись. Діти, що проходили поруч, вказували пальцями, просили батьків забрати його додому, та їхні кличі залишалися непочутими. Лише одна мати запитала сина:
Ти готовий відмовитися від ігор на планшеті? Якщо так, заберемо його до себе!
Ні! крикнув хлопець, поглинаючи шоколадне ескімо на паличці. Кітеня подивився на нього й захотів їсти. Де ж у цьому світі можна знайти їжу?
Ніс його підказав дорогу до ароматного запаху. Це був ресторан «Як у бабусі», з пятизірковим меню: смажене мясо, відварена риба, устриці й мідії. Малюк ніколи не пробував таку кухню, але мріяв смакувати її.
Підійшовши до чорних дверей, що вели прямо на кухню, кітеня помітив відчинений металевий вхід, ніби запрошення, і швидко прослизнув у вузьку щілину.
Усередині кухні стояла гора картонних коробок, одна з яких стала його тимчасовим притулком. Саме тоді до приміщення увійшли двоє: господар ресторану Аркадій Вікторович, і його помічник.
Федоре, твоя кухня справжнє диво, але порядок треба підтримувати, зауважив він, оглядаючи хаос.
Аркадій Вікторович, часу не вистачає, без помічника нічого не справляю, відповів Федір.
Помічника знайдемо. Оголосимо в газети. А поки прибери тут, інакше під час інспекції будемо в біді. Десять хвилин!
Лисуватий чоловічоккоротишка вийшов з кухні, а Федір кинув останню коробку біля сміттєвих баків. Раптом почув дивний звук, схожий на нявчання. «Щось у коробці?»
Взявши коробку, він зрозумів: джерело звуку всередині. Хтось був у ній.
«Нехай це не щур», подумав Федір, бо миші завжди його лякали. Коли ж він підняв коробку, у ній справді сидів кітеня. Федір був приголомшений, не міг зрозуміти, звідки той малюк зявився.
Ти звідки? спитав він, хоч і не сподівався на відповідь.
Кітеня лише нявкнув, а Федір, хоч і не розумів, зрозумів, що маленький гість не проти підкріпитися. Він, хоча і не був прихильником домашніх тварин, не міг залишити голодного створіння без їжі.
Федір приніс коробку назад у кухню і поділився з котеням тушеною індичкою в унікальному соусі, розрізавши її на дрібні шматочки. Котеня з жадобою поглощував їжу, і навіть не встиг сповістити про це господаря.
Через десять хвилин у двері зайшов коротишкапомічник, вдарив коробку, в якій сиділо щось живе, і крикнув:
Що це? Кішка в моїй кухні? Я тебе звільню!
Федір був розгублений, бо не хотів залишати кітеня голодним, проте правила вимоги були жорсткі.
Вивезти на смітник негайно! наказав він.
Федір, з важким серцем, підняв коробку і нею пройшов до сміттєвих баків, переконавшись, що малюк не постраждав. Поставив коробку біля краю, щоб її не затиснули ніби кроки проходять повз, і повернувся до кухні, де вже готував наступну порцію для інших голодних.
У його голові крутилося: чи варто було підкинути кітеня в підвал, чи залишити його на смітнику? Робота була добре оплачувана, і він не хотів втратити все, що заробив.
Тим часом до сміттєвих баків підбіг чоловічок у поношеному одязі, схопив залишки їжі і кинув їх у ту ж коробку, не помітивши кітеня всередині. Він підняв коробку і, за випадком, приніс її назад до підвалу, звідки кітеня вигнали раніше.
Він сів на коробку, схопив «добычу», і раптом почув тріск трости. Валентина Степанівна, підбігши, крикнула:
Ти гнида! Я казала, щоб ти тут не зявлявся! Отримай!
Трость піднялася й впала, гучно розкрикуючи вулицю. Котеня, розгубивши, взяв усе, що під рукою і втік. «Навіть їсти не дають! Яка ж це безжальна людська натура!»
Під час втечі Валентина впала, коробка вийшла з її рук, і вона залишилася в підвугнутому стані, як справжній «бумеранг» долі.
Тим часом з підїзду вийшла дівчинка Аня, яку мама послала вивантажити сміття. Підходячи до старої, вона почула, як та просить:
Дитинко, підеш до смітника? Чи не могла б ти ще взяти цю коробку?
Аня знала цю клопотливу старушку, хоча й не любила її, проте погодилася, аби не чути дальше її скарг.
Аня кинула сміттєвий мішок у бак, вже майже підняла коробку, коли почула скрегіт всередині. Відкривши її, вона виявила кітеня. Ох, як вона розцвіла! Це була її мрія мати власного пухнастого друга.
Вона підняла його і, скочивши, побігла додому. Мама, зустрівши її на порозі, лише підняла брову:
Що ж, синку, а що скаже тато? мовила вона, а Аня вже була закохана в кітеня і не планувала його втрачати.
Тим же часом Федір, завершивши зміну, переодягнувся і вирушив у вечір. Темрява вже спускалась, але контури картонних коробок навколо сміттєвих баків ще можна було розрізнити. Він підбіг до них, відкриваючи одну за одною.
Його розчарування було гігантським: у жодній коробці кітеня не було. Він ще раз оглянув усі коробки ніде його не знайти. «Втік чи сховався?»
Увімкнув телефонний ліхтарик, видав ряд звуків, які не луною чув з дитинства:
Кискискис!
На клич вийшли два коти, що патрулювали сміттєвий двір, але кітеня серед них не було. Збентежений Федір повернувся додому, замислюючись:
Що ж я собі вчинив? Дочка вже три роки просить про котика, дружина ніби не проти, а я зняв його і викинув
Совість роз’їла його зсередини, і він не міг знайти виправдання. Хоч було й небажання випити, навіть заради забуття, бо батьки навчали його твердо триматися від алкоголю.
Він вирішив написати повідомлення Ларисі: «Скоро повернусь, треба поговорити про важливе!»
Нарешті Федір зайшов у квартиру, і знову його охопило підозріле мовчання. «Не сплять чи що?». З кухні вийшли блідні дружина і дочка, а в руках у Оленки кітеня, який раніше він сам так щедро годував індичкою.
Федір підбіг до дочки, обійняв кітеня, і сльФедір, з сльозами на очах, промовив: «Тепер наш дім спільний притулок, де живе і мій син, і наш кіт, і наше серце, і ми всі будемо разом».
