Щоденник Ольги Василівни
Мені 67 років, і я живу сама. Чоловік давно пішов у вічність, і я не знаю, як заповнити цю порожнечу. Благаю дітей забрати мене до себе, але вони відмовляються. Не розумію, як жити далі… У таких містах, як Чернівці, самотність стає особливо важкою. Натовпи чужих людей на вулицях не дарують тепла, особливо людям похилого віку. У такі роки знайти нових друзів майже неможливо, а туга стає вічною супутницею.
Сьогодні я хочу поговорити про самотність у літах. Може, ці роздуми допоможуть комусь знайти в собі сили щось змінити.
Мені 67, я живу в невеличкій квартирі на околиці Чернівців. Працюю досі, бо лише робота рятує мене від нудьги. Але останніми роками живу, ніби уві сні — ніщо не тішить, все здається сірим і безглуздим.
У мене немає захоплень, і я навіть не намагаюся їх знайти. Здається, я вже занадто стара для цього. Пропонувала синові з сім’єю — у них троє дітей — переїхати до мене, але невістка відмовила. Мабуть, їй не хочеться мешкати під одним дахом із старою.
Думала поселитися у доньки, але вона має свою родину і теж не бажає, щоб я жила з ними. Хоча вони завжди раді моїм візитам. Готують каву, печуть паляниці, слухають мої оповіді. Але чим частіше я в них гостюю, тим важче повертатися до своєї пустої кімнати. Та доводиться…
Я не знаю, як вирватися з цього кола. Моє життя, навіть у 67, не мало б бути таким безрадісним. Єдина надія — що я почала думати про зміни й шукати способи впоратися з самотністю. Це дає мені шанс.
«Відсутність інтересів і, що гірше, байдужість до них можуть бути ознаками депресії. Ользі варто звернутися до лікаря або психолога», — казала б фахівець.
За її словами, у наш час 67 років — це зовсім не старость. Справа не в тому, що діти не хочуть жити з матір’ю. Дорослі діти шанують власний простір, де вони вже побудували своє життя. Змушувати їх міняти його не можна.
«Ользі треба покинути думку, що щастя можливе лише поруч із дітьми. Вона може змінити все сама. Досить придивитися уважніше: у Чернівцях безліч заходів, можна відвідати місця, де вона ніколи не була, або знайти нових знайомих. Нові враження — це те, що їй зараз потрібно», — порадила б психологиня.
Мабуть, вона права: мені варто подивитися на своє життя інакше. Якщо діти зайняті своїми справами й не хочуть жити разом, не треба їх примушувати. Тим більше що в іншому наші стосунки теплі й щирі. Чому б не спробувати наповнити свої дні сенсом?
У літах, коли ще є сили й час, можна здійснити мрії, які відкладалися в молодості. Хтось починає вишивати, хтось записується на співи, а хтось навіть їздить у подорожі. Найгірше, коли дні зливаються в одноманітну рутину: телевізор, лікарня, магазин… Таке існування лише поглиблює самотність, замикаючи людину в клітці.
Сьогодні можливості для людей будь-якого віку величезні, і нерозумно ними не скористатися. Дехто знаходить кохання, маючи вже дорослих онуків, інші відкривають для себе нові захоплення після виходу на пенсію.
Але багато залежить і від молодшого покоління. Діти й онуки можуть допомогти близькій людині не втратити інтерес до життя. Іноді досить уваги: дзвінка, запрошення в гості чи спільної прогулянки. Це може стати для літньої людини справжнім порятунком.
