Мені 56. І я ніколи не була заміжньою. Ні, я не стара діва. У мене є чудова дочка, яка одружена, знає п’ять мов і працює у великій IT-компанії. Але чоловіка в мене не було. І, на жаль, моя донька так і не побачила свого біологічного батька. Ми навіть не знаємо, чи живий він.
Це було юнацьке захоплення. Він приїхав до України з Італії за студентським обміном, вивчав українську. Ми випадково зустрілися на якомусь заході в моєму інституті іноземних мов.
Тоді молоде знайомство було швидким, особливо серед студентів. Принаймні, зараз так здається.
Мені дуже подобалося, що він італієць. Я й досі, попри все, люблю Італію. Ми з дочкою об’їздили весь «чобіт» — від Венеції до Апулії.
Не буду довго розповідати про наш роман. Його, по суті, й не було. Ми багато гуляли Києвом. Я показувала йому рідне місто, а він ніжно обіймав мене за талію.
Все сталося швидко, спонтанно і звичайно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого палкого брюнета Лео з Террачіни вже не було в країні.
Мати тоді мене підтримала, сказала, що ми не маємо права відбирати життя, бо воно дано згори. А батько був неймовірно радий, хоч мені щойно виповнився 21 рік.
Мені дуже пощастило з батьками, а донечці — з дідусем і бабусею. На жаль, їх уже немає з нами, але пам’ятати про них ми будемо завжди.
Ось, згадала минуле. Тепер про теперішнє. Навіть не знаю, навіщо пишу ці рядки, але я часто читаю коментарі.
Багато хто розповідає схожі історії, а іноді трапляються дуже цікаві думки.
Отже, півроку тому я познайомилася з чоловіком. Кумедно, але наше знайомство почалося зі сварки. Ми стояли у черзі в касу, він — за мною.
Коли пробивала продукти, згадала, що забула каву. Крамниця біля дому крихітна, кава під рукою, але все ж треба пройти пару кроків. От цей чоловік у круглих окулярах так розлютувався, що я подумала — зараз вдарить.
Не стала в конфлікт втручатися. Мовчки оплатила покупки та пішла додому. Чую — ззаду швидкі кроки. Обертаюся, а це він, той самий хам. Тільки на обличчі вже посмішка, а в руках — шоколадка.
Підбігає, зупиняє мене та починає благати пробачення за свою поведінку. Каже, що останнім часом багато працював, нерви зовсім розхристані.
Я посміхнулася. Ось так і познайомилися.
Виявилося, що ми майже сусіди. Він у розлученні, має двох дорослих дітей і власну квартиру. Працює в одному з київських музеїв.
Він справді дуже вчений, інтелігентний і гідний чоловік. За півроку знайомства він зробив мені пропозицію та запросив переїхати разом.
Я погодилася. Не знаю чому. Можливо, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. А може, просто набридло самотнє життя. Донька вже доросла — у неї свій шлях і своя сім’я, тільки онуків усе ніяк не дочекаюся.
Або ж хочу щось довести собі. Та вже, мабуть, і неважливо.
Але ось у чому проблема. Як тільки заява про шлюб опинилася у нашому РАГСі і майбутній чоловік заселився до мене, я відчула напругу.
Розумієте, я багато років жила сама. У мене сформовані звички, які, як виявилося, я не хочу міняти.
Наприклад, мій майбутній чоловік сильно хропе. І це проблема. Я й так погано сплю, а під його храпіння шансів на сон немає зовсім. Мені потрібна мертва тиша, тільки так я можу відпочити.
Він не ставить взуття у шафу, коли приходить, не вимикає світло, покидаючи кімнату.
Розумію, звучить нудно. Але я дійсно звикла жити за своїми правилами.
Наприклад, вранці я маю у тиші випити каву та почитати новини на планшеті. А тепер я змушена читати їх вголос і обговорювати з ним. Таке відчуття, ніби в мене відбирають особистий простір.
Мені не подобається, що майбутній чоловік вдома ходить, як бомж, хоча на роботу виходить, ніби з глянцю.
Можливо, я звикну. І до брудних шкарпеток на підлозі, і до довгих повчальних розмов. А якщо ні?
