Двадцять років я просила вибачення перед свекрухою, поки одна добра подруга не поставила мені просте запитання. Тоді мені нарешті все стало ясно.
Двадцять років це ціла вічність. Я стільки часу автоматично перепрошувала свекруху, майже не замислюючись здавалося, це вже стало частиною мене.
Де ти поділась? Я чекаю вже пів години! її голос по телефону завжди звучав роздратовано.
Вибачте, мабуть, я щось не так сказала про час я звично починала виправдовуватись, хоча в повідомленні чітко писала: зустріч о третій. А зараз було ще лиш за пятнадцять.
Так починалася більшість наших розмов.
Того дня ми мусили обрати штори для кімнати моєї доньки. Я пропонувала просто надіслати фотографії, та свекруха наполягала піти разом.
Ось ці світлі гарні, показала я на бежеві штори.
Бежеві? Це ж зовсім непрактично. Краще вже темно-сині, категорично відказала вона. Я дітей виростила, краще знаю.
І купили сині.
На зворотньому шляху я мовчала, вдивляючись у вікно маршрутки. Все ніби типово, свекруха задоволена, але всередині мене росла важкість, для якої не було пояснення.
Ввечері зателефонувала давня подруга.
Чи помічала ти, що без кінця просиш пробачення за чужі настрої? запитала вона.
Я задумалась.
Я згадала, як просила вибачення, що ми не приїхали на родинну вечерю, про яку ніхто не повідомив заздалегідь.
Вибачалась, що не поцікавилась порадами.
Вибачалась, що подарунок був не той.
Вибачалась, що донька не лишалася ночувати.
Наче я відповідальна за її настрій.
Найболючішим було усвідомлення, коли я знайшла стару пожовклу фотографію мені десять. Я стою тиха, злякана, ніби теж прошу вибачення за саме своє існування.
Пригадала дитинство: втомлена мама, роздратування й фрази: «Через тебе мені важко». І я, маленька дівчина з іменем Лада, що вирішила саме вона має нести відповідальність за почуття дорослих.
Таке мислення залишилось зі мною і в дорослому віці. Але тепер замість мами свекруха з іменем Оксана.
За тиждень вона знову подзвонила, сердита як це ми записали доньку на танці, не спитавшись її згоди.
Зазвичай я б почала:
«Вибачте не хотіли образити ми подумаємо»
Але цього разу зітхнула й спокійно відповіла:
Розумію, що вам прикро. Але це рішення ми прийняли з чоловіком, як батьки. Це не зневага до вас і не моя вина, якщо ваші очікування не збіглися з нашим вибором.
Мовчання у слухавці затягнулося.
Після тієї розмови руки ще довго тремтіли, та щось нове зявилося полегшення.
Чоловік згодом сказав, що його мама вважає я була нечемна. Я відповіла просто:
Я не була груба. Я просто не просила пробачення за те, чого не робила.
Пізніше Оксана навідалась до нас. Вперше ми поговорили відверто.
Я просто хочу бути потрібною, зізналася вона.
Ви для нас важливі, відповіла я, як думка, а не як наказ.
Ця розмова не розвязала всіх вузлів. Іноді я й досі ловлю себе на бажанні вибачитись за те, в чому не винна.
Але тепер я відчуваю це і зупиняюсь.
Я не маю відповідальності за чужі емоції.
І це найважливіше звільнення в моєму житті.
Питання до читачів:
А як часто ти просиш вибачення за те, що від тебе не залежить лише щоб уникнути сварки?
