Коли мені було 30 років ми з чоловіком розлучилися. Я залишилася одна з шестирічним сином Денисом. Допомоги чекати було ні від кого. Півтора року ми ледве зводили кінці з кінцями, здавалося, що ця бідність ніколи не мине. Однак я вирішила ризикнути і наважилася поїхати на заробітки у Португалію, там працювали декілька моїх знайомих, от і я поїхала до них.
Тепер мені 42 роки, я повернулася додому після 12 років моїх заробітків. Мій єдиний син, який вже став дорослим за цей час, тепер зневажає мене, говорить, що я погана матір. У нього за ці роки назбиралося безліч претензій.
Я не розумію чому, адже я не залишила сина напризволяще, відвезла його в село до своєї матері. Моя мама дуже добра людина, розуміюча, я не сумніваюся, що вона приділяла весь свій час онукові. Денис провів дитинство у турботі та любові. Хоч син і любив бабусю, але він вважає, що така моя заміна нерівносильна.
Моя мама покинула цей світ минулого року, тому я змушена була повернутися додому. Адже потрібно було підтримати сина і за будинком у селі приглянути. Денис за час моєї відсутності завершив школу і почав вчитися в університеті. За зароблені в Португалії гроші я придбала для сина простору квартиру в центрі міста, де він тепер і живе.
Однак син мене зовсім не сприймає. Говорить, що я зрадила його, покинула напризволяще, що він недоотримав материнської любові, тому я для нього не матір. Як би я не намагалась, скільки б зусиль не прикладала, однак розтопити лід синового серця я не змогла. Скільки б не пояснювала Денису, що я його не покидала, усе марно:
– Я тебе не кидала. Такі часи були нелегкі. І ми ж постійно були з тобою на зв’язку! Я телефонувала вам з бабусею майже щодня. Ми ж розмовляли з тобою, ти хіба не пам’ятаєш? Гроші надсилала вам, усі які могла. Я тяжко працювала, аби ти нічого не потребував. Я ж квартиру тобі купила, врешті решт!
Син просто не пам’ятає тих злиднів, у яких ми жили після розлучення з його батьком. На щастя, Денис не жив сам у провінції, де немає ні роботи, ні перспектив. Явно, що не від хорошого життя я змушена була їхати на чужину на такий довгий час.
Я надсилала матері з сином кожну копійку. А заробляти ту копійку було ой як не легко! Я доглядала людей похилого віку, у них і жила, це дозволило мені економити хоча б на оренді житла. Але мені вдалося забезпечити сина квартирою у місті. А я ж не лише купила квартиру, за мої гроші там зробили ремонт і купили усі меблі. Тепер у Дениса є дах над головою, однак ділити його зі мною він не хоче. Тож я зробила ремонт у материному будинку, тут і житиму. Мені багато не потрібно.
Але я не знаю як мені знайти спільну мову з дорослим сином. Він зі мною майже не говорить. Його позиція категорична — ти мене кинула напризволяще, ти мені не мати, я тобі нічим не зобов’язаний, мене ти за гроші не купиш! Якщо послухати його, то здається, що в світі немає гіршої матері за мене.
Я ж йому відповідаю, що ще подивлюся, який з нього буде батько. Що скаже йому його дитина, коли виросте. А він мені відказує, що заводити сім’ю взагалі не збирається. Хоче жити сам для себе, без турбот і тягарів. А я оце думаю, може це покоління таке виросло — невдячні егоїсти, які тільки про себе і думають? Послухаєш — всі їм щось винні, усе їм не так.
Лишилася б я наодинці зі своїми гнітючими думками про сина, якби до мене не почав заходити мій сусід Степан. Він вдівець, трохи старший за мене, також має дітей дорослих. Ми з ним добре ладимо, він все пропонує нам зійтися, жити разом. Я б і не проти, я ще не вважаю себе старою, однак син висловив тут свою незгоду. Говорить мені, що якщо я вийду за Степана, то він зовсім від мене відречеться.
Ось і що мені тепер з цим робити?
