Оксана 12 років доглядала за бабусею, але одна прохання зруйнувало все
Хочу розповісти вам історію з мого життя, яка досі не дає мені спокою. Її головна героїня — моя двоюрідна сестра Оксана. Добра, працьовита, чуйна, вона останні 12 років після роботи щодня навідувалася до своєї бабусі Ганни Степанівни. Прибирала, приносила продукти, мила вікна, до блиску чистила плиту, вручну прала білизну, вислуховувала скарги, масажувала ноги, коли баба скаржилася на набряки. І все це — без жодного докору. Просто тому, що колись саме ця жінка виростила її, коли рідна мати була зайнята молодшим братом та власною кар’єрою.
Оксана завжди вважала Ганну Степанівну найближчою людиною. Саме бабуся навчила її готувати деруни з особливою хрусткою скорінкою, водила до театру, коли мама була зайнята, допомагала з уроками та завжди знаходила слова підтримки, коли у школі ображали. Оксана виросла, влаштувалася в банк, народила сина, а бабуся, як і раніше, була її опорою. Коли ж здоров’я Ганни Степанівни похитнулося — тиск, слабкість, провали в пам’яті — саме Оксана взяла все на себе. Самостійно. Без прохань та наказів. Рахунки — Оксана. Аптека — Оксана. Укол від діабету — Оксана. При цьому у Ганни Степанівни була донька — мати Оксани. В неї — власна квартира, стабільна робота, машина, але за 12 років вона жодного разу не принесла бабусі навіть горщика юшки.
Нещодавно Оксану звільнили. Скорочення, як завжди, несподіване. Заощадження швидко закінчилися, і вона зрозуміла, що іпотеку їй не схвалять. Тоді вперше за все життя вона наважилася на розмову, від якої тремтіли руки. Прийшла у суботу, як завжди, прибрала, розвісила випране, запарила бабусі м’яту. Потім сіла поруч і тихо, наскільки могла, промовила:
— Бабусю, ти ж знаєш, я ні на що не зазіхаю. Але може, перепишеш квартиру на мене? Не зараз, просто… щоб у майбутньому. Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Не хочу з дитиною жити на чужих подушках. Я ж тобі як рідна…
Відповідь була холодною, ніж зимовий вітер.
— Ні, Оксанко. Квартира буде моїй доньці. Твоїй матері. Як належить. А там — нехай робить, що хоче.
Оксана навіть не знайшла слів. Горло стиснуло, а в голові задзвеніло. Ніби всі ці роки турботи, всі вимиті підлоги та борщі з пампушками не мали значення. Ніби вони були пустотілі.
Вона пішла в сльозах. Навіть не попрощалася. З того часу минуло кілька днів, а вона так і не наважилась повернутися. Сидить вдома, дивиться в одну точку та шепоче:
— Я ж нічого не просила все ці роки. Невже я не заслужила? Невже погано хотіти стабільності для дитини? Чому бабуся, яка так мене любила, раптом побачила в цьому корисливість?
А я… не знаю, що їй відповісти. Я знаю Ганну Степанівну змалечку. Жінка вона сувора, зі своїми правилами. Для неї порядок — це закон. Хто б не доглядав — квартира має дістатися «по крові», доньці. А все інше — це, за її словами, «людський обов’язок», а не угода.
Але хіба любов вимірюється кров’ю? Хіба не той заслуговує вдячності, хто був поруч? Хто не вимагав, а просто робив, тому що кохав?
Тепер Оксана не знає, як спілкуватися з бабусею. Не хоче ображати, але й удавати, ніби нічого не сталось, теж не може. У її душі біль. Вона почувається зрадженою.
Я нікого не виправдовую. Але мені здається, іноді старі люди просто бояться. Бояться зізнатись, що донька вже не найближча людина. Бояться, що один підпис розколоти сім’ю. Бояться змін. І, можливо, Ганна Степанівна просто захищається.
А Оксана… Оксана досі варить борщі. Тепер — для сина. І вчить його бути вдячним. Бо невдячність — ранить глибше за будь-який холод словa.
