Щастя її, а платимо ми
— Ох, Наталко, як добре, що тебе біля під’їзду зустріла! То я вже й підніматися до вас не буду! — ледве переведуючи дух, вимовила Антонина Дмитрівна, свекруха Наталі.
— Добрий день! — трохи збентежено відповіла Наталя, побачивши свекруху біля дверей.
Не скажеш, що між ними були погані стосунки. Просто свекруха рідко навідувалася до них у гості, бо всю себе віддавала доньці Мар’яні.
— Наталко, позич десять тисяч. Мар’яну з Івасиком у санаторій відправляємо. То одне треба купити, те друге. А цени скрізь — як на Місяці! Сама ж розумієш… — промовила свекруха, заплющивши очі й прицмокуючи.
Знову під час розмови зі свекрухою Наталя відчула, як усередині в ній закипає. Здавалося, вона вже тисячу разів у думках повторювала фразу: «Я вам не банкомат!» Сказала б це і свекрусі, і її доньці Мар’яні. Прямо в очі й назавжди припинила б це вічне жебрацтво!
Але Наталя не наважувалася. Антонина Дмитрівна — мати її чоловіка Богдана, бабуся їхньої донечки Софійки. Сказати — означало розпочати відкритий конфлікт, зіпсувати стосунки, внести розбрат у родину. Наталя дуже переживала за почуття Богдана, адже у разі скандалу йому довелося б розриватися між дружиною та матір’ю. Лише тому Наталя мовчала. Але водночас розуміла, що більше не може терпіти. Вона глянула на свекруху, почуття переповнювали її, але вона покірно полізла у сумку за гаманцем.
…Наталя поверталася з роботи у поганому настрої. Чергова перевірка, ревізори чіпляються до кожної дрібниці, а начальник лається на всіх підряд. Жінка затрималася на дві години, заїхала в магазин, а тепер треба готувати вечерю, робити уроки з донькою, готувати одяг на завтра… Справи нескінченні, перераховувати — часу не вистачить.
Наталя втомлено піднялася сходами, відчинила квартиру своїм ключем.
— Мамо, привіт! Нам на завтра потрібно зробити проект про птахів. Ти мені допоможеш? — назустріч вибігла дев’ятирічна Софійка й одразу «порадувала» маму.
— Звичайно, Софійко. Зараз переодягнуся, вечерю швиденько приготую, і подивимося.
Наталя поставила сумки на кухні, пішла у кімнату.
— Ой, Наталко, я й не почув, як ти увійшла. Чого така засмучена, знову на роботі проблеми? — запитав чоловік.
— Так, чергова перевірка. Все, як завжди! — махнула рукою Наталя.
— Слухай, я мамі переказав п’ять тисяч. Вони Івасикові на весняний комбінезон просили.
— Богдане, може, годі нам їх утримувати?! Зрештою, в Івасика є батько, нехай він його й годує! Чому їхні проблеми завжди падають на нас, як безкінечна головна біль?! — почала обурюватися Наталя.
— Наталко, ну чого ти розпалюєшся? Ти ж знаєш, яка там ситуація…
— Яка, Богдане?! — жінка ледве стримувала себе, щоб не підняти голос.
— Мар’яна роботу знайти не може, колишній аліменти не платить, мама всю пенсію туди віддає… Невже в нас щось пропаде, якщо ми хлопцеві комбінезон купимо? Ти ж працюєш, і я теж…
— Ось саме тому, Богдане! Ми обидва працюємо! Чому ми з тобою повинні чогось позбавляти свою дитину й віддавати ці гроші іншій родині?! Поясни мені! — Наталя відчула, як до обличчя приплинула гаряча хвиля.
— Наталко, давай не сваритимемося через дрібниці… Піди, я допоможу тобі з вечерею.
Мар’яна — молодша сестра Богдана. П’ять років тому вона вийшла заміж за «заможного бізнесмена» Віктора.
— Ой, Мар’яночка з Вітечком знову в Туреччину поїхали! У такому розкішному готелі живуть! А ти, Наталко, цілими днями в своїй бухгалтерії сидиш, і тА потім з’ясувалося, що Віктор знову зник, залишивши Мар’яну з черговими боргами, і Наталя остаточно зрозуміла, що більше не буде мовчати.
