Єдиний чоловік у родині
Було то давненько, ще на зорі листопадового ранку, коли за столом родини Звягінців знову затишно загуділо домашнім сміхом. Старша донька Лада, глянувши у свій телефон, запитала:
Тату, а ти глянув на сьогоднішню дату?
Ні, а що там такого?
Замість відповіді вона повернула екран: там мерехтіли цифри 11.11.11, себто 11 листопада 2011 року.
Це ж твоє щасливе число одинадцять, а сьогодні їх аж три! У тебе точно буде казковий день.
Твоїми устами меду пити, посміхнувся Валерій.
Так, татусю, до розмови долучилась молодша доня Оксана, теж не відриваючи очей від екрану. Сьогодні для Скорпіонів буде приємне знайомство і подарунок на все життя.
Ого, напевно десь в Європі або у Штатах помер далекий родич, зі спадкоємців лише ми, і спадок мільйон гривень
Мільярд! з веселим підхопленням додала Лада. Мільйон для тебе замало.
Якраз так і подумав: мало буде Що ж ми робитимемо з такою купою грошей? Що скажете, купимо для початку дачу на Дністрі, чи в Карпатах Потім катер
І вертоліт, тату! додала Оксана. Хочу власний вертоліт!
Буде тобі вертоліт, всміхнувся Валерій. А тобі, Ладо, що?
А я хочу знятись у фільмі, з якимось українським актором, як Бебешко або Драч.
Ой, дрібниці, махнув рукою Валерій. Зателефоную домовимось. Гаразд, фантазерки, доїдайте нам скоро виходити.
Ну от, навіть мріяти не дають, зітхнула Оксана.
Якраз ні, мріяти треба, Валерій допив чай і підвівся. Та не забувайте про школу
Чомусь пригадалася ця ранкова розмова під кінець важкого робочого дня, коли Валерій пакував продукти у супермаркеті. День видався зовсім нещасливим: клопотів додалося, довелося затриматись на роботі, втома навалилася так, ніби землі нагрібав. Не було ні подарунків, ні приємних знайомств, ані дива.
«Щастя, як той вітер над Дніпром пронеслося, подумав Валерій, виходячи з магазину.
Біля старенького, вже обвішаного нитками-латками «Запорожця», крутилося якесь хлопя. Вигляд мав безпритульний: худий, подерта куртка, на ногах різнопарне взуття: лівий черевик стоптаний «адідас», правий кирзава чобота із привязаним синім шнурком-електропроводом, на голові затерта шапка-вушанка, праве вухо її обплавлене вогнем.
Дядечку, я голодний, дайте хлібця почув Валерій неголосний, невпевнений голос хлопця.
Фраза прозвучала як із старого фільму. В серці Валерія ворухнулись спогади, ніби іскра: він згадав Драмгурток при будинку культури, уроки акторської майстерності, де вчили, що затинання видає справжність почуттів хто щиро говорить, а хто грає. Відчув хлопчак прибріхує. Але відчув і щось інше нетутешнє, театр. Зашорошилась душа, захотілося розгадати хлопця. А вдома ж доньки, які тільки й чекають шансу «попрацювати детективами».
Одним хлібом ситий не будеш! Борщу домашнього, відвареної картоплі з оселедцем, узвару з яблук і сирників таке маєш куштувати!
Малий затнувся на мить, не чекав такого, але взяв себе в руки, насторожився зиркнув з-під лоба.
Що мовчиш? Згоден?
Згоден, ледве чутно.
Було це перевіркою: Валерій давав пакет з продуктами і справжні безхатченки завжди тікали, ледве пакунок у руках опиниться. А цей залишився стояти, низько опустивши очі.
Доньки вже варили борщ, тож Валерій затяг у телефоні: «Ладо, ви вже ставили картоплю? Борщик є? Добре, відлийте в мисочку, буду за двадцять хвилин»
Знайшовши ключі, Валерій поклав пакети на заднє сидіння і, відчинивши двері, запросив малого:
Прошу пане! Карета чекає, борщ гріється, картопля скоро буде.
Їхали мовчки. Валерій із доньками жив у селі під Тернополем, працював в аварійній службі зварником. Сам він з дитячого будинку, рідних не мав, тому душею приріс до доньок. Та ще й серце до сиріт боліло: за нагоди забирав таких дітей додому, а далі шукав їм гарні родини. Якби ж ці бездушні закони не ставали на заваді, й сам би всіх усиновив, хоч и казали: «Мало місця, мало грошей, сам з дітьми не можна» Хіба ж у притулку краще?
Хлопя сиділо нерухомо, скули напружені, шапка насунулась на очі. Дивний: колишні вихованці інтернатів одразу відчувалися а цей, видно, домашній, мабуть, утік із дому, недавно на вулиці.
«Поспішив я мабуть… Він шокований, тому й сцена цілком нещира. Нічого, вдома відгодую, відігрію, виспиться сам усе розповість…»
Доньки зустріли на ґанку скупим хмарою одразу потягли пакети у хату.
А це хто, тату?
Ось вам і обіцяне подарунок і знайомство на все життя, Валерій посміхнувся.
Супер, тату! Оксана уважно роздивилась хлопця, визирнувши до шапки. Подарунок ще той! Ти напевно чужого привів?
Якби… Схопився за ногу: «Я твій подарунок!» не відчепився.
А як же він зветься? Лада взяла пакети.
Безіменний. Ні етикетки, ні цінника.
Ясно, тату, тобі з браком підсунули…
Малий насторожився іще дужче от-от побіжить. Оксана відчула це й міцно вхопила його за плече:
Алло? Хто живе у хатинці?
Малий мовчав, ще глибше впявши голову в комір.
Абонент не абонент, хмикнула Лада. Ходімо в дім, може там «звязок» зявиться.
Подивилась батькові у вічі: домовились на все п’ять хвилин грози, не більше.
Оксана, неси наш експонат. Будемо вивчати новий обєкт.
З батальні веселістю дівчата затягли хлопця до хати. Валерій ще загнав машину до гаража, витер руки, і крізь три рази по пять хвилин зайшов до хати, коли на ґанок вже вилетіла Оксана:
Тату, він усе вигадує!
Чому ти так вирішила?
Елементарно, Ватсон! Не пахне він вулицею, домашній на кістках.
Ти обнюхувала?
Авжеж обнюхувала! А знаєш, чим пахне?
Сирниками? Дитячим милом?
Програв, тату. Понюхай сам! простягнула палець з плямою.
Грим!?
Бінго! Грим, тату! Намазався, для декорації наче замазурився бідолашний бичок.
Бичок?
Каже, звати Бугай. По-городському кличка. Питала, що значить самець-бик
На відгодівлю візьмем!
Досить, тату! Жарти убік. Я певна, що цей Бугай спеціально тебе шукав. Наряд, макіяж і на сцену! Такий собі Театр Одного Акторчика.
Навіщо?
Ось і ми з Ладою питаємо. Мовчить, як риба. Стривай ще хвилинку Лада його розколе.
В ту ж мить із кухні гримнула Лада:
У нас там ще сірчана кислота лишилася?
Є! Оксана підстрахувала, тримаючи каністру. Тепер розчиняємо все в кислоті!
Нелюди!
О, це ми! Оксана рвонула в дім.
Тату, мий руки все готово! вигукнула Лада з кухні.
Нагодувавши малого, Валерій розглядав його вже іншими очима. Хлопя сушило кудлату руду чуприну рушником, у червоній смугастій маєчці, рваних блакитних джинсах, босоногий, з розумним поглядом усього років десять.
Давай до столу, Бугаю! Хіба ти таке їси? Може, сінця?
Або комбікорму запарити, додала Лада.
Дівчата, вистачить! насупився тато. Їмо!
Єсть! дружно озвалися доньки.
Валерій помітив хлопя вирівняло спину, вже не сторожилось, мов вдома. Дівчата теж здивовано перезирались. Було ясно, що до них малого тягло не через потребу обікрасти, а по-людськи.
Тату, ти тут? Лада легенько поторкала за рукав. Ситий?
Дякую, наївся, господарочки! Довго не реагував?
Довго! озвалася Оксана. Дочки виросли, вийшли заміж! Привіт дідусю, оце твої внучки!
А це ваш кавалер? кивнув батько на хлопця.
Який кавалер! Це наш домашній бичок. Годуємо
Кажуть, влітку бичаче мясо дорожчатиме!
Досить, промовила Оксана і стала тикати малого в голову, зігріваючи. За мить хлопець несподівано встав:
Ладо, Оксано… Досить. Я здаюсь! Валерію Івановичу, пробачте, що так невдало все склалося
Сідай, спокійно. Розповідай усе як є, тільки правду, кивнув Валерій.
Не збрешу, нема сенсу…
Яка ж то проста, аж болюча правда! Хлопця звали Тарас Бугаєв, (показав свідоцтво) лише на день старший за Оксану, одинадцять йому. Батько загинув на Донбасі, мати при надії, після його смерті передчасні пологи, вдалося врятувати тільки сестричку Надійку. Залишилися разом із старшою сестрою Софією й найменшою Любою. Старша взяла опіку, сама ледь не повнолітня, дітей ледь не забрали у притулок, але вистояли.
На початку жовтня Тарас запідозрив, що сестра тяжко хвора. Виявилось закохалася по-справжньому. Зізнавалась братові у всьому, але цього разу вагалася: Валерій Іванович Звягінцев зварювальник, не п’є, не курить, виховує доньок, дружина втекла за кордон. І ще він допомагає сиротам. Цей факт і став ключем для Тараса. Він задумав план: прикинутись сиротою, потрапити до Валерія, розвідати, які в нього діти й характер, чи зможуть вони полюбити Софію, коли він їй довірить сестру. Розпланував усе, не врахував лише, що потрапить у міцні обійми «поліцейських» Лади й Оксани.
Ви мені дуже сподобалися… Ладо, Оксано, ви неймовірні! Валерію Івановичу, будь ласка, візьміть мою сестру Софію за дружину! Не пожалкуєте вона добра, гарна, її полюбите як мама! Вона боялася сама вам сказати
Чого? поцікавилась Лада.
Що ви не захочете, коли дізнаєтесь, що у неї багато дітей…
Та ну тебе! Яка ж то «купа»!? Оксана аж оніміла, Треба наветінку виховувати!
Саме так, серйозно погодилась Лада. Тату, ти що кажеш? Беремося до сватання?
Ой, як у казці, усміхнувся Валерій. А я ще давно запримітив Софію, гадав: був у мене шлюб і дружина наче добра з початку
Татку, не згадуй, обережно спинила Лада.
Та вже відболіло, зітхнув Валерій але забути важко. Вона стомилась бути мамою втекла А тут діти цілі, і кожна дитина сенс життя…
Софії вже двадцять три! вставив Тарас.
Тату, це нормально! підхопила Оксана. Ти досвідченіший, зможеш бути опорою.
Справді, ми допоможемо! Правда, Тарасе?
Авжеж!
Доньки підбігли до батька, обіймаючи.
Тату, погоджуйся!
Добре Але ж треба у Софії спитати
Вона згідна, Тарас підступив, подавши руку Валерію. Як єдиний чоловік у родині довіряю вам сестру!
Валерій по-чоловічому міцно потис хлопцеві руку, обійняв його, зворушений до сліз. Лада теж змахнула сльозу.
Татку, захвилювалася Оксана, відчуваючи, що зараз усі можуть розплакатись. Ти ж не вірив? А все вийшло, як казала я! Ось тобі й приємне знайомство Бугай, і подарунок на все життя велика, дружна родина. Оце і є щастя, татку. Дождався…
